Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Одначе завжди знаходились інші, що їх змінювали, вони перетікали в центр із, напевно, невичерпного джерела Всесвіту. Боумен гадав, а що станеться, якщо зірка виникне просто перед ним, чи рух триватиме, поки він не впаде прямісінько в сонце. Але жодна зірка не підійшла доволі близько, навіть щоб візуально перетворитися на диск, вони лише вервечками пролітали за межами прямокутної рами просторового коридору.

І досі «дно» не ставало ближчим. Було схоже на те, що зорі рухаються разом із Боуменом, несучи його до невідомої мети. Або, можливо, він насправді не рухався, а космос рухався довкола нього.

Тепер він збагнув, що не тільки простір залучено в те, що зараз відбувається. Годинник на невеликій інструментальній панелі космічної капсули також поводився дивно.

Зазвичай цифри на екрані десятих секунд змінювалися надміру швидко, тому прочитати чи бодай помітити їх було майже неможливо, тепер вони з’являлися й зникали через дискретні інтервали так, що він міг їх рахувати вголос. А самі секунди проминали нереально повільно, немов час готувався й зовсім зупинитися. Зрештою десяті секунди завмерли на позначці між 5 і 6.

Але разом із тим Боумен міг думати й навіть спостерігати, як стіни довкола нього течуть зі швидкістю від нуля до мільйона швидкостей світла. Чомусь це його ні дивувало, ні турбувало. Навпаки, астронавта огорнуло відчуття спокою, чимось схоже нате, яке він пережив, коли космічні медики випробовували його галюциногенами. Світ навколо чудний і дивовижний, але боятися нічого. Він пройшов мільйони миль у пошуках таємниці, а зараз, здається, таємниця прийшла по нього сама.

Прямокутник попереду став світліший. Сяйливі зоряні смуги зблякли в молочному небі, яке щомиті яскравішало. Здавалося, зараз космічна капсула прямує крізь скупчення хмар, що рівномірно освітлюються променями невидимого сонця.

Космічна капсула випливала з тунелю. Дальній кінець прямокутника, що досі залишався в незмінному вигляді, не віддаляючись і не наближаючись, тепер несподівано скорився законам перспективи. Він наближався й поступово розширювався перед астронавтом. У той самий час Боумен відчув, що рухається вгору, і на одну коротку мить подумав, що пролетів крізь Япет і вийшов з іншого боку. Але ще до того, як космічна капсула вилетіла з тунелю, Боумен усвідомив: те місце, де він опинився, не має нічого спільного не лише з Япетом, а й з будь-яким світом у межах людського досвіду.

Тут не було атмосфери, тож Боумен міг чітко розгледіти всі деталі на неймовірно чистому й рівному обрії. Цей світ мав бути неймовірно великим, напевно, набагато більшим за Землю. Проте, незважаючи на надзвичайно великий масштаб цього світу, уся його видима поверхня була розцяцькована візерунками явно штучного походження, їхні розміри вимірювалися милями. Це скидалося на мозаїку, яку складав гігант, бавлячись із планетами, а в центрі тих квадратів, трикутників та багатокутників розташовувалися чорні гіганти — двійники тієї плити-прірви, з якої він щойно вийшов.

Небо над ним мало вигляд навіть дивніший і водночас тривожніший, аніж невідома земля під ним. Там не сяяли зірки, ба й не чорнів космос. Там сліпило очі сяйво молочного кольору, що підсилювало відчуття нескінченної відстані. Боумен згадав опис, який він колись чув про страхітливу антарктичну «білу імлу», «неначе всередині м’ячика від пінг-понгу». Такі слова влучно описували і це чудернацьке місце, але пояснення його природи мало бути зовсім інакшим. У цьому небі метеорологічні явища неможливі, тут панував повний вакуум.

Згодом, коли очі Боумена звикли до перламутрового сяйва, яке заповнювало небеса, він помітив інші подробиці. Небо не було, як він думав доти, абсолютно порожнім. Над головою розсипалися міріади маленьких пунктирних цяток, які формували випадкові візерунки.

Їх важко розгледіти, цятки являли собою згустки темряви, але раз помітивши їх, помилитися вже не можна. Вони щось нагадували Боумену, щось до болю знайоме й водночас настільки божевільно неймовірне, що його мозок відмовлявся провести паралелі, аж поки логіка не перемогла інстинкт.

Чорні дірки на білому небі — то зірки. Він неначе дивився на фотонегатив Чумацького шляху.

«Господи, де ж я?» — Боумен запитав сам себе, але, навіть коли це питання тільки формулювалося в його голові, він уже розумів, що ніколи не дізнається відповіді. Здавалося, космос вивернуто навспак, таке місце не для людини. Хоч у капсулі підтримувалася комфортна температура, астронавт почав мимовільно тремтіти. Йому кортіло заплющити очі й хоч на мить відгородитися від білої несусвітенності довкола, але це стало б виявом боягузтва, якого він не хотів собі дозволяти.