Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не опалювався.

— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.

— І я, — тихо погодилась вона.

Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому, що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.

Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки — виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися увечері виставу театру імені Федерико Фелліні з Ріміні — давали Шекспірового «Макбета». Гість зі Швеції обов’язково хотів, щоб увечері його супроводжувала Мар’яна, і хоча квитки коштували дуже дорого, не по кишені сеньйориті Скандоне, він виклав гроші, й вони домовились зустрітися о 7:00 РМ перед входом до театру. Тільки він попросив її вдягтися потепліше, щоб не застудилася, чим дуже її зворушив.

І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна, незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я, смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.

Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді Макбет вигукувала:

«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.

Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.

Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.

Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:

З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.

Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.

Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому, що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».