Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Вибач, будь ласка. Викликали.

— Це ти мені вибач, — раптом вимовила Ніна новим для нього голосом — не сердитим, а винуватим. — За вчорашнє. Прокинулася сьогодні, а тебе немає поруч. Так страшно стало. Син, така радість, а тебе немає. Я злякалася. Вибач.

— Що ти, що ти, — сказав він, відчуваючи, як зникає вся його ворожість до дружини. — Все в порядку, ввечері буду, шампанське за мною.

— А за мною салат олів’є, — зраділа вона.

Він повернувся до повідомлення Рауля.

«Рауль — Остапу. Терміново. 28.01.2084. Омар одержав інформацію про підготовку Акту Возз'єднання в Києві. Інформація надійшла від Крюгера. Наказано разом із Крюгером підготувати масштабний теракт в Києві, посилити тиск на Ватикан з метою зірвати Возз'єднання. Прийнято рішення про включення України-Руси до числа країн, на які буде розповсюджено активні дії Джихаду. Також ішлося про застосування нового виду зброї, характер якої невідомий.

Гайдук прилетів на об’єкт «Чорнобиль-30» зненацька, навмисно не попереджаючи Малахова. Той, нічого не підозрюючи, накручував кола на доріжці критого велотреку, що був частиною великого спорткомплексу, побудованого на поверхні, а не в підземних сховищах. Гайдук пригадав свою першу поїздку в «Чорнобиль-30»: з того часу тут сталися разючі зміни. Старовинні будівлі Чорнобильської АЕС були надійно сховані під спеціальними захисними конструкціями і перетворені на видобувний комбінат — джерело рідкісних радіоізотопів. Простір від Страхолісся до Копачів був забудований енергетичними і оборонними підприємствами, виведеними після війни 2079 року з-під землі на поверхню. Низькі дощові хмари нависли над «Чорнобилем-30», але навіть крізь зимову мжичку з висоти лету «черепахи» Гайдук міг побачити ідеальну впорядкованість великої промислової агломерації — цехів, складських приміщень, допоміжних і адміністративних споруд, гуртожитків, злітно-посадкових гелікоптерних майданчиків.

Побачивши Гайдука, Малахов зменшив швидкість свого червоного велосипеда «Команч» і під їхав до Координатора, порад з яким стояв лише Чміль і — поодаль — начальник охорони комплексу. На Малахові був червоний спортивний костюм його улюбленої футбольної команди «Ліверпуль», на голові — чорний бейсбольний кашкетик зі знаком атома. Піт зрошував його зморшкувате обличчя, проте погляд його світлих очей був молодий і зухвалий. Міцно потиснув Гайдукову руку і, нічого не питаючи, наче не здивувався такому неочікуваному візиту, повів генерала на центральну засклену трибуну велотреку, де не було прослуховування й можна говорити відверто.

— На останньому засіданні РНБ мені здалося, Миколо Михайловичу, що вас щось непокоїть, ніби щось сталося, — проказав заздалегідь заготовану фразу Гайдук. Був у шкіряний куртці пілота ВПС і дуже швидко зігрівся, проте не поспішав її скидати. Тепло заспокоювало біль у спині. — Не знаю, але складається таке враження, що у вашому ставленні до мене щось змінилося. Може, я помиляюсь?

Малахов витримав твердий погляд Гайдука.

— Ви чуєте коли-небудь голоси? — спитав після паузи Малахов. На трек виїхало кілька юнаків-велосипедистів у червоних і синіх майках. Вони посувалися дуже повільно, щільною групою.

— Голоси?

— Все частіше і частіше я чую голоси своїх батьків. Батька, який ходив по селах, вимінював електроніку на хліб і молоко, щоб нагодувати мене. Мами, яка, помираючи, просила мене не розлучатися із Зоєю. От і сьогодні я їхав на велосипеді й розмовляв із небом. Просив у батьків вибачення за все і обіцяв незабаром прийти до них…

«Чому вони їдуть так повільно?» — думав Гайдук, дивлячись на велосипедистів, і згадував засніжену Пщину і материн голос, її слова про небо.

— Ось і Олі немає, і я ніяк не змирюся з цим, — мовив Малахов, витираючи обличчя рушником, що лежав на столі, за яким працюють спортивні коментатори. — Я не з вами, Ігорю Петровичу, тому що я з НИМИ. З тими, хто мене чекає. Їх набагато більше, ніж вас, живих. І вони сильніші.

— У вас проблеми зі здоров’ям?

— Та ні. Швидше, проблеми з часом і простором. Я переходжу в інший стан. Не забувайте — адже я Кварк.

Раптом велосипедисти, перетнувши лінію під трибуною, запрацювали ногами як шалені, петляючи по треку то вгору, то стрімко падаючи вниз, і ці безглузді перегони нагадали Гайдуку його життя. І коли один із велосипедистів упав, Координатор зрозумів, що втратив назавжди Малахова.

— Ви не ображайтесь, Ігорю Петровичу, але я нарешті зрозумів, що все моє життя — це суцільна поразка. Малахов жбурнув рушник у блискучий контейнер для сміття. — Я хотів стати вільною людиною, а став олігархом, мільярдером, який готовий перегризти горлянку Шморгуну за зайвий мільярд. Хоча Шморгун був колись моїм кращим другом. Я хотів будувати демократичну державу, а побудував диктатуру, тільки м’яку, новітню, soft dictatorship, і я — переконаний демократ, який обожнює Велику Британію, — став одним із тиранів на своїй землі.