Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Він зняв окуляри й акуратно протер їх тією самою червоною зім’ятою хустинкою, що протирав нею чоло. Слухачі подумали, що Вчителя справді хвилює ця невичерпна тема. Тільки надвечір, коли долини вже занурилися в темряву, а вершечки гір ще світилися, підзолочені сонячним промінням, один зі слухачів на ймення Зозо розповів їм історію, яку Вчитель визнав найкращою. Зозо, вдягнений у білий френч і білі полотняні штани-шаровари, заправлені в чорні чоботи, розповів їм, що, будучи професійним революціонером, переховувався від поліції в домі свого друга й переспав із його дружиною. Через чотирнадцять років потому він знову знайшов прихисток у цьому домі й зустрів там молоденьку чорняву дівчину — доньку господарів, з якою полюбляв бавитись; особливо йому подобалося, коли вона сиділа в нього на колінах. Одного вечора, коли так само, як зараз, насувалися сутінки, дівчина безжурно стрибала в нього на колінах, і він, непомітно й легко, без особливих зусиль увійшов у неї, хоч і здогадувався, що це його донька. Спалахнуло кохання, й через кілька років Зозо одружився з дівчиною. Вона допомагала йому прибирати до рук владу і знищувати ворогів. Але що більшу владу він здобував, чим більше крові лилося (інколи йому доводилося приходити додому в закривавлених білих полотняних костюмах, із засохлою на руках кров’ю колишніх друзів), тим далі віддалялася від нього дружина, тим частіше ставала вона на бік друзів, призначених на страту, тим рідше допомагала йому відмивати від крові руки. Поступово Зозина дружина-донька стала найбільшою перешкодою на його шляху до влади абсолютної, бо коли він бачив її — бачив здивовані, перелякані і сповнені презирства та ненависті очі вбитих друзів. Нарешті Зозо звинуватив її у подружній зраді, впіймавши в обіймах свого старшого сина від першої дружини. Важко уявити, які монстри могли народитися від цього зв’язку.

Не витримавши такої наруги, а головне — непокори, Зозо в приступі шаленого гніву вбив свою чорняву дружину-доньку і прирік на загибель свого сина, ставши самотнім і безжальним вовком. Він навіть зрадів своєму вивільненню від будь-яких ознак людини, переходу в стан Людинозвіра, бо відтоді став тотальним Володарем свого краю: для нього не залишилося нічого святого: ні друга, ні брата, ні сина, ні дружини — тільки одні вороги, яких треба було знищувати. І дітей тих ворогів також.

І тільки проходячи на могилу своєї доньки-дружини, він плакав, проклинаючи її за зраду, за те, що усамітнила його.

Коли Зозо скінчив свою розповідь, слухачі сиділи в глибокій задумі. Вже стемніло, й довелося запалити факели — відблиски вогню вихоплювали з темряви похмурі обличчя слухачів Академії.

І тільки один студент, що прийшов зі Сходу, сказав твердо:

— Він усе зробив правильно. Тому його і досі славить і любить народ.

І Вчитель подумав, що цей студент має шанс дійти до вершини Влади, якщо його не роздушить, наче равлика, чийсь важкий черевик того, хто буде також переконаний у своїй правоті.

Відтоді як полковник Герман Фатхулін очолив управління з боротьби з ісламським екстремізмом Національного агентства внутрішньої безпеки, йому не давала спокою таємнича постать лідера «Глобального джихаду» шейха Омара аль-Бакра.

Чим більше він та його співробітники вивчали біографію, ідеологію та діяння Омара (а збирали вони всі доступні їм матеріали — як з інтернету, так і з масиву розвідданих не тільки української агентурної мережі, а й з обмінних файлів ОГБ), тим більше Фатхулін переконувався, що має справу з геніальною людиною, яка в своєму методичному русі до світового панування набагато перевершила таких своїх попередників, як Гітлер, Сталін і Карахан. Якщо ці старомодні людинозвірі ставили за мету створення територіальних, громіздких, неефективних імперій, централізовано керованих бюрократією та каральними органами, то Омар аль-Бакр створював мережу децентралізованих, не прив’язаних до певної території організацій-клітин «Глобального джихаду», які, виконуючи основні настанови шейха, були вільні у своїх кадрових рішеннях та діях на місцях. Омар, не будучи медиком чи біологом, не знав, звичайно, що цей принцип нагадує розростання злоякісних пухлин у здоровому, але вже позбавленому надійного імунітету організмі, коли дикі ракові клітини неконтрольовано і бурхливо розмножуються в тілі, породжуючи метастази в різних його частинах, знищуючи навкруги все, що має ознаки життя.