Юрий Щербак: Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Джордж раптом відчув на собі чийсь погляд і відірвався від карти. Навпроти нього, у проході біля самих дверей сиділа немолода жінка у довгому плащі оливкового кольору, на шиї елегантний темно-синій з червоним малюнком шовковий шарфик; жінка не зводила з нього погляду своїх темних пригаслих очей; в її погляді не було ні заклику, що зветься sex-appeal, ні кокетства чи зацікавленості, а просто сумна упокореність. Джордж подумав, що ця відчужена від вагонного галасу жінка несе в собі тиху, приховану від більшості пасажирів, неземну італійську красу, яка гіпнотизує його. Він на якусь мить заплющив очі, відчуваючи умиротворену радість від побаченого. Звівши знову погляд на жінку, він побачив, що вона підводиться і, ніби кидаючи прощальний погляд, дає йому якийсь непомітний знак, показуючи на підлогу, де стояли його зелений мішок і сумка.

Він поглянув униз і похолов.

Його чорної сумки, яку поставив поряд із мішком, не було. Джордж здригнувся від страшної думки, яку одразу ж відкинув: це якесь непорозуміння, сумка є; він, не бажаючи тримати її на колінах, коли вивчав карту, лише на мить поклав поряд із речовим мішком, вона десь тут, біля ніг. Почав похапливо озиратися навсібіч, дивитися на прохід, по якому щойно йшли якісь люди, готуючись вийти на зупинці — але сумки ніде не було. «Вілла Бонеллі» — прохрипів репродуктор. Незнайомка, стоячи в тамбурі, озирнулася з сумом, кинувши останній погляд на Безпалого, і зникла.

Він зрозумів, що трапилось із ним велике нещастя і що недаремними були тривога і страх, які охопили його ще в Жулянах, бо він провалив важливу операцію, і невідомо, чи не розплатиться за цей провал життям. Замість того щоб негайно по проходженні сканування в аеропорту Ф’юмічіно перекласти флешку з чорної сумки до внутрішньої кишені куртки, він тупо поперся до бандитського гніздов’я — електрички, по якій шастали зграї італійських, румунських й африканських злодіїв та ошустів. І хто ота незнайома жінка, яка зачарувала його невідомо чим? Чи вона теж член якоїсь банди, відьма-гіпнотизерка, або, навпаки — затероризована мафією порядна немолода сеньйора, яка хотіла його, йолопа слов’янського, застерегти від небезпеки, посилаючи йому сигнали тривоги — а він не зрозумів. Розкис, як останній лох.

Пустка безвиході заполонила його єство: так було одразу після смерті батька, який упав, закривавлений, на балконі двадцятого поверху в Спрінгфілді, коли Джордж зі щільно притиснутими навушниками, оглухлий від скрежету хард-року, випадково помітив через відкриті балконні двері батькову голову на білій плитці — і, тремтячи від страху і жалю, торгав безтямно татове мертве тіло, шарпав за сорочку, залиту кров’ю, холонучи від безнадії. Так і зараз: відчував, як раптово зламалося його бездарне життя.

Ледве не проскочив зупинку Остієнзе, в останню мить перед закриттям дверей вихопившись на перон з непотрібним речовим мішком, почуваючись ампутованим без чорної сумки. Кинувся вздовж платформи, розташованої над будівлею, до якої прилягала римська площа, шукаючи пост поліції. Та даремно. Двері були зачинені; у неділю правоохоронці не працювали, справедливо вважаючи, що цього дня треба не чинити злочини, а молитися Богу. Матюкнувшись, Джордж вийшов на порожню площу й понуро поплентався до станції метро «Базиліка Святого Павла», шукаючи вулицю Остієнзе, 263 — там містився Римський клуб інтегральних досліджень.

Змалечку, скільки себе пам’ятав, Мікулаш Куцка любив білих кролів. Батько, який жив у старому будинку на околиці Кошіце, тримав у городі з десяток кліток, відгодовуючи кролів травою, сіном, морквою, яблуками, капустою. Малий Мікулаш ходив з батьком на задвірки військового заводу, де старий Мілан Куцка косив траву, а син збирав її до полотняної торби. Косили тільки надвечір, коли немає роси й трава суха. Мікулаш любив запах, що йшов від кліток; засунувши руку всередину, він пестив угодованих кролів, відчуваючи пухнасте заспокійливе тепло, випромінюване тихими тваринками. До якогось часу Мікулаш не розумів, чому подеколи мама Марія заводить його до хати і вмикає голосно телевізійну програму TEEN-TV; але якось, коли мати поїхала до своєї рідні у Пряшеві, Мікулаш побачив ТЕ, що змінило його життя.

Батько вбивав кролів ударами молотка по голові, від чого над подвір’ям стояв смертний вереск; міцно тримаючи кроля за вуха лівою рукою, батько піднімав його над старим столиком, що стояв неподалік від кліток, правицею наносив різкий і точний удар молотком по тімені — кролик смикався, сіпаючи задніми лапами, наче хотів поплисти кудись далеко від місця страти; на столі вже лежали три безживні тушки.