Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Освітлення в кабінеті нещасного капітана Бонетті було вимкнено, блимала лише слабка сигнальна лампочка над входом; підлеглі капітана вирішили дати до ранку спокій звільненим заручникам. Джованна, звикнувши до напівтемряви, побачила Джорджа Безпалого, який сопів застудженим носом, сидячи за письмовим столом; не було жодного сумніву, що він міцно спить. Джованна подивилася на його дитяче обличчя, заплющені очі й напіввідкритий рот, і якесь забуте материнське почуття ніжності ворухнулося в ній. Вона мовчки дивилася на цього незнайомого кучерявого хлопця, і солодке бажання віддати йому своє молоко зростало в ній. Щоб перебороти що безсоромну, не знану досі й непристойну фантазію, вона вирішила подзвонити чоловікові й розповісти, що з нею сталося.

Джованна простягнула руку до телефонного апарата, що стояв на столі, але в цю мить Джордж прокинувся й, розплющивши очі, вперся в неї поглядом.

— Who are you? — суворо спитав він. — Do you speak English?

— Si, si, — злякано закивала Джованна, наче спіймана на гарячому. — Do you remember me… the train? My name is Giovanna. Giovanna Rossi.

— I’m George Bezpalyy.

Ледве освітлена, жінка ця в забрудненому плащі з напіввідірваним рукавом, з пошматованим на грудях платтям здалася йому ще прекраснішою, ніж в електричці; зустріч із нею в поліцейському приміщенні, в якому стояв казенний запах старих меблів, цигаркового диму і улюбленого капітаном Бонетті дезодоранту «Nivea», здалася Джорджу такою само неймовірною, як зустріч із живою Моною Лізою. Інших, більш точних і менш фантастичних порівнянь він не мав.

— I know, George, who are you, — тихо сказала Джованна, запахнувши на грудях плащ. Вона подумала, що знає його давно, ще до того, як побачила в поїзді Ф’юмічино — Рим.

Через дві години після викрадення Джованни Россі — коли вона вже сиділа у підвалі Фонду Крюгера й відповідала на перехресні запитання чотирьох чоловіків — один із них бездоганно говорив по-італійськи, троє — зі слов’янським акцентом — і коли до її тонких засмаглих зап’ясть приземкуватий чоловік, якого звали Вінсентом, приєднав електроди і перші зойки вирвалися з її уст — саме тоді до офісу Франко Россі подзвонив невідомий і повідомив, що дружина Россі є заручником організації «Чорні бригади», й поставив ультиматум — негайну передачу флеш-картки з вкраденої сумки взамін на повернення дружини. Інакше Джованна Россі помре завтра вранці о 5:00 AM. Франко Россі глянув на екран: дзвонили з центрального транспортного римського хабу «Терміні», з телефона-автомату 163. Не встиг Франко віддати наказ на пошуки зловмисника, який розмовляв, повернувшись спиною до відеокамери, як той перервав зв'язок. Через кілька хвилин залізнична поліція та карабінери кинулися на пошуки невідомого (камери спостереження показали, як від автомату 163, розміщеного поряд із вітриною модного бутика «Dior-Armani», швидкою ходою прямує до виходу на автобусну станцію якийсь чоловік у куртці з каптуром, що закривав верхню половину обличчя); але чоловік наче розчинився у вечірньому натовпі серед безлічі парасольок, якими люди захищалися від снігопаду.

Франко Россі не встиг навіть розпочати з невідомим гру, щоб врятувати бідну Джованну, бо зрозумів, що «Чорні бригади» не жартують. А флешка все ще перебувала в руках кардинала Едгара Саймса, і про повернення її терористам мови не могло бути.

Тому Франко Россі вирішив зосередитися на пошуках білого мініавтобуса, до якого викрадники кинули його дружину. Карабінерам було дано наказ посилити увагу до всіх незвичних подій на вулицях Вічного Міста. Коло замкнулося лише тоді, коли у Фонді Крюгера прозвучали постріли й коли команда капітана Бонетті запросила додаткову допомогу, амбуланси і коронера. Франку Россі доповіли про надзвичайну ситуацію на вулиці Остієнзе через сорок хвилин після закінчення операції, але він ще не знав, що в цій стрілянині могла загинути його дружина. Поліцейські, налаштовані на звільнення Джорджа Безпалого, спочатку так і не зрозуміли, хто є ця жінка, випадково знайдена у підвалі Римського клубу, а орієнтування на Джованну Россі через недбалість капітана Бонетті спецкоманда залізничної поліції так і не одержала.

Коли Джованна нарешті додзвонилася до чоловіка, він спочатку захлинувся від щастя, вигукуючи найніжніші словечка їхньої молодості, чим посіяв у серці дружини почуття гріха, провини перед ним, а потім, довідавшись подробиці її звільнення й утямивши смертельну небезпеку, якій піддав Бонетті і Джованну, і Джорджа своєю безглуздою непідготовленою акцією, почав проклинати бідного капітана та всю срану поліцію, всю безглузду систему побудови силових органів, при якій п’ятеро прем’єр-міністрів та один Президент країни стали заручниками і були вбиті; що ж казати про рядових громадян?