Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Ніколи не кажи «нікому», — прохрипів штучний голос Крюгера. — План приймається. Виконуйте.

Він тихо викотився заднім ходом з конференц-зали і зник у сусідній кімнаті.

Броньована яхта «Пауль Целан» повільно, на мінімальних обертах двигуна виписувала кола посередині озера Лаго-Маджоре. Вітер нагнав з боку Альп хмару, наповнену снігом, наче подушка пухом. Тільки сніг не походив на пух, а сірою стіною стояв у повітрі, мокрими сірими смугами встелював палубу й рубку катера, беззвучно плюхався на чорну поверхню води.

Накинувши на плечі жовтий дощовик із теплою підкладкою з верблюжої шерсті, Рафаїл Фрідман стояв на капітанському містку, марно вдивляючись у бік Локарно, намагаючись розгледіти хоча б натяк на сигнальні вогні Marina-Locarno; але снігова хмара, що тихо, наче велетенський темно-сірий аеростат, сіла на озеро, одразу перетворила кволий зимовий день на дно ночі.

У теплій каюті залишився молодий коханець Фрідмана, італієць Алессандро, студент-композитор із Болоньї, який у перервах між любощами знайомив патрона з основами математичного складання музики. Заплутані формули Фрідмана, завдяки яким він вивчав магічно-математичні цикли історії, його спроби пророцтва майбутніх подій — всі ці абстрактні й незрозумілі плетива цифр і символів Алессандро перекладав на мову музики: інколи в химерних, дисонансних і алогічних поєднаннях звуків вгадувалися уривки якихось незнайомих урочистих мелодій — наче музика майбутніх тріумфів проривалася крізь атмосферні поміхи й глушилки воюючих армій. Алессандро, довговолосий юнак, який говорив незрозумілі речі, пластично жестикулюючи при цьому м’якими долонями, наче диригував невидимим оркестром, присвятив Фрідману свою першу симфонію «Civitas Dei» (Град Божий).

Фрідман, який виріс в атмосфері синкопальних ударів рояля й гострих дисонансних акордів, породжених енергійними пальцями батька, сприймав незрозумілу Алессандрову музику, як спогад щасливого дитинства.

Почуваючи себе вкрай вичерпаним після сексуальних спазмів, Фрідман відчув, що перебуває на нічийній смузі між палкими обіймами життя і тихим умиротворенням смерті — порожнечею, що не знає жодних бажань, ревнощів чи заздрості. Залишилося тільки дихання — щоб відчути прохолоду альпійського повітря. Фрідман простягнув уперед руку — наче Христофор Колумб, коли побачив американський берег.

Але доторкнувся лише струменів мокросніжжя. Поглянув назад і з задоволенням не побачив, а відчув над собою обертання радарної антени, яка не давала катеру заблукати в суцільній темряві.

У цю хвилину пролунав сигнал мобільного зв’язку. Фрідман почув пташиний голос Гарольда Міллібранда, який після смерті Еммануїла Голдстайна обійняв посаду виконавчого директора Клубу Локарно, тобто став фактично прем’єр-міністром Світового уряду в його західній, урізаній і обмеженій версії. Фрідман, відповідно, перейшов на посаду Міллібранда — генерального секретаря клубу.

— Говорити можете? — спитав Міллібранд.

Фрідман буркнув щось невиразне, шкодуючи, що хвилина щастя і самотності скінчилася.

— Це дуже важливо, — сказав Міллібранд.

Фрідман і сам розумів, що виконавчий директор не буде даремно турбувати його, знаючи, що він, підкоряючись невидимій силі, вищій за всі формули і всю політику, вийшов на яхті у пошуках примарного щастя.

— Щойно я мав розмову зі Стенлі Фішером, — Міллібранд дзвонив із Лондона, на що вказували індикатори на екрані переговорного пристрою. — Вони одержали дуже важливу інформацію стосовно нашого друга Гайдука.

— Розумію, — сказав Фрідман, не розуміючи нічого.

— Завтра я вилітаю до Вашингтона. Прошу вас приєднатися до мене. Йдеться про справу стратегічної ваги. Ви мене чуєте? — занепокоївся Міллібранд.

— Чую. На світанку вилітаю до Лондона.

Яхта, викресливши на воді останнє коло, повернула до берега, долаючи снігове місиво.

Фрідман подумав, що Алессандро — його останнє кохання й тому дуже болюче і безнадійне. Він вирішив узяти Алессандро з собою до Вашингтона, хай би що думав манірний Міллібранд.

Фрідман не спустився до каюти, де чекав на нього Алессандро, а стояв осліплий від снігу, з сивою змокрілою борідкою, яку можна було викручувати, якби вона була трохи довша. Знав, що досвідчений капітан і надійні радари не підведуть, виведуть яхту із зони смерті. Можливо, востаннє.

Джордж Безпалий не знав, що, бавлячись у ліжку капітана залізничної поліції Бонетті, весела щебетуха Калина Луцик оповіла своєму коханцеві про дивного хлопця Джорджа з Києва, невідь-чому ув’язненого в підвалі Римського клубу по вулиці Остієнзе. Все це Калина розповіла, сидячи верхи на капітані, підстрибуючи, як вправна вершниця в сідлі, ще й розплітаючи-сплітаючи світлу косичку. Секс для неї був грою, дитячою забавкою, часом невпинного слововиверження; замість беззмістовних і часто штучних зойків, якими досвідчені жінки заохочують до подвигів своїх партнерів, Калина виголошувала нескінченний монолог, ділячись із капітаном випадковими враженнями, спогадами і дівочими мріями про червоний родстер «Альфа-Ромео-Електра». Капітан Бонетті, якого спочатку дратувала ця дивна звичка Калини, відволікаючи його від внутрішнього, глибоко інтимного циклу проростання, зростання, дозрівання і плодоношення, врешті-решт навчився відключатися від її базікання та дурного реготу: нехай повзає, підстрибує, ковзає вперед-назад, наче на велотренажері, нехай щебече що завгодно, розповідає про улюблені іграшки — аби він досягнув стану нірвани.