Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

У скляній стіні, що виходила на північ, утворився круглий отвір розміром із футбольний м’яч. Палій побачив, що офіцери повернули голови до нього (залишилося з ним усього п’ятеро найбільш відданих співробітників штабу), й навіть п’яна Леді, що лежала на білій шкіряний поверхні дивану — наче червона ганчірка — повернула до нього голову. І тоді з жахом Палій побачив у півметрі від себе сталеву кулю дрона-кілера типу «Яструб» (Hawk-XS-17/84) — найновішого американського вбивцю, вкраденого військовою розвідкою України-Руси з військового полігону «Грінфілд» у Великій Британії.

«Чого ви стоїте як вкопані й нічого не робите, не рятуєте мене?» — хотів крикнути Палій до своїх офіцерів, але не зміг, занімів, бо дрон паралізував його потужним електронним імпульсом. За мить він відчув, як вогняна куля вибухає в його голові — це імпульсний удар розірвав його мозок — і генерал армії, Герой України, міністр оборони Ігор Палій занурився у вічну темряву.

Не склалися в нього відносини з дронами.

А далеко внизу, над Дніпром, біля соборів починалося свято Возз’єднання.

Через місяць після свята Возз’єднання, коли кияни вже забули про нього (бо крім великих невигод і обмежень у пересуванні й незрозумілої трагедії на Софійському майдані свято це не принесло їм нічого позитивного — ні падіння цін на харчові продукти, ні підвищення зарплат і пенсій, ні зменшення літньої рекордної спеки, ні звільнення від інших повсякденних турбот, хвороб, смертей, нещасних випадків й відчуття монотонної тяжкості життя), а саме 20 липня 2084 року, в четвер, перед Оксаною Хмелько різко зупинився чорний мінівен із синіми і червоними блимаючими вогнями на даху й гербом воєнної розвідки — червоним щитом і схрещеними мечами — на дверцятах. Оксана якраз вийшла з дитячого садка на Терещенківській і йшла в бік бульвару Шевченка, де під бетонними опорами хайвею «Святошино-Печерськ» залишила свою автівку. Вона тримала за руку Лесю, котра, як завжди, чогось вимагала.

Здригнувшись від несподіванки, Оксана різко зупинилася на хіднику, й навіть Леся замовкла.

З мінівена вискочив усміхнений молодий офіцер із кучерявою рудою чуприною й наївним поглядом зеленкуватих очей.

— Пані Оксана Хмелько?

— Так, — напружено відповіла Оксана.

По місту ширилися чутки про арешти осіб, причетних до спроби військового перевороту в день Возз’єднання.

— Хочу передати вам запрошення генерала Гайдука на вечерю і вашу розмову з ним, яка відбудеться завтра о 7-й годині вечора.

Він подав їй конверт із гербом України-Руси.

— Що за дурня! — ображено спалахнула Оксана. — Ваш генерал запрошує мене на мою власну програму?

— Не ваш, а наш. Керівник держави, — повчально сказав кучерявий. — І запрошує вас до своєї резиденції, а не до телестудії. Якщо не хочете — скажіть одразу. Він людина зайнята і знайде — де, як і з ким провести вечір.

Офіцер зробив спробу повернутися до мінівена.

— Стривайте.

Вона давно чекала цієї хвилини, підготувавши довгий список запитань і вивчивши його напам’ять, — і ось тепер, коли була за крок до здійснення свого проекту, який приносив їй міжнародну славу — бо нікому ще не вдалося взяти розлоге інтерв’ю в тирана, який, ставши переможцем, ще більше замкнувся в собі, не підпускав до себе журналістів, не виступав з обіцянками, не намагався використати недавні події з саморекламною чи пропагандистською метою і знову, як і перед війною з Омаром та святом Возз’єднання, став малопомітним в інформаційному просторі — і ось тепер вона розгубилася, зморозила щось не те й могла втратити свій журналістській шанс, що випадає раз у житті.

— Як вас звуть?

— Капітан Джордж Безпалий. Ад’ютант генерала Гайдука.

— Пане Безпалий, ви вважаєте правильним лякати жінку з дитиною своєю тюремною каретою, замість того…

— Вибачте, будь ласка, — почервонів Безпалий, — не подумав. Хотів як краще…

Тепер він видався їй симпатичним бовдуром.

— Передайте, що я дякую за запрошення і обов’язково буду.

— Я заїду завтра за вами. Можете взяти з собою дочку. Як тебе звати?

— Леся, — визирнула мала з-за мами. — А «Кіндер-сюрприз» буде?

— Буде, буде, — запевнив Безпалий. — Вибачте ще раз. До завтра. Ви не хвилюйтесь, там усе буде. Камери. Звук. І багато «Кіндер-сюрпризів».

Він швидко сів у мінівен і поїхав у напрямку вулиці Толстого.

Я передчував, що це станеться. Тільки не знав — коли? Той спечний день п’ятниці 21 липня став для мене катастрофою: увечері до нас прийшла якась фіфа, тиха і лагідна змія, яка вповзла в наш дім не одна, а з малою чорною мавпою на ім’я Леся. Треба було побачити, як засвітився тато, коли ця парочка увійшла до їдальні, де висів портрет матінки Олі. Ні, зовні він залишився замкненим, як завжди — тільки поцілував руку тій мимрі, але навколо нього виникло таке світло, що осявало кімнату так, що й свічки не були потрібні. Ця мимра, щоб підластитися до мене, подарувала мені круту гру «Останній герой-ІХ» (і звідки вона дізналася, що це моя улюблена?), погладила мене по голові й назвала себе Оксаною. На ній було якесь скромне темне плаття, яке наче було схоже на найдорожче вбрання топ-моделі, але не це головне! Головне, що ця Оксана, коли тато поцілував їй руку, раптом також засвітилася, як люстра в Будинку офіцерів. Ніхто, крім мене, цього не помітив. За стіл, святково прикрашений, як для прийняття якогось глави держави, сіли ми з татом, навпроти — мимра та її мавпа, збоку — Віра Іванівна в незмінному чорному платті з білим мереживним комірцем. Тато підняв перший тост — ох-ох! — за дітей, і та мимра Оксана ледь пригубила вино й більше не пила: сказала, що не п’є під час роботи над програмою. І тато, замість того щоб поставити перед собою віскі й добре прикластися до свого улюбленого пійла, також покірливо відставив бокал із червоним вином. Яка ганьба!