Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Гайдук знову відчув напад дикої люті й уявив, як своїм топірцем б’є по мозку-голові Крейди, як розчахує цю зморшкувату кулю навпіл, не розуміючи, правда, що станеться далі: чи будуть схожі половинки на роздертий плід граната, чи поллється кров, або потече з Крейдяної голови якийсь слиз — як від розчавленої гусені?

Цього разу стримався, хоч і відчув перебої в серці. Сухо сказав:

— База даних ваших операцій у наших руках. Але нам потрібні коди для повної розшифровки. Ви не підете на той світ, доки не розкриєте всі таємниці. Інакше…

— Що інакше? — всміхнувся маршал. — Пройдетеся по мені паяльною лампою? Але моє тіло не відчуває болю. Дивіться.

Він щосили встромив виделку в ліву кисть своєї руки, що лежала на столі, навіть не скривившись.

— Ми попрацюємо з вашою душею, — пообіцяв Гайдук. — Покажемо вам свято Возз’єднання. Щоб порадувати вас. А потім підсадимо вас на галуїн-форте. Який викликає жахливі видіння. Це страшніше, ніж ця виделка у вашій руці. Дамо вам прочитати медичний звіт про дію галуїна.

— А потім? — уже не так весело спитав Крейда.

— А потім організуємо вам зустріч із сараною шейха Омара. Кавунчик вам дамо херсонський і пустимо сарану в камеру. Видовище дуже захоплююче. Можу фільм показати.

Гайдук встав, стиснув у руці топірець.

— Прощайте, Іване Оврамовичу. Сподіваюсь, що в цьому житті ми більше не зустрінемось.

— А в тому?

— Сидітимемо в різних концтаборах. Я — під назвою Пекло. Ви — в Раю. З галуїном і галушками, — рушив до виходу Гайдук.

Крейда так і не витягнув виделку з прохромленої, прибитої до столу кисті. Вже коли Гайдук стояв у дверях, Крейда гукнув із відчаєм:

— Я піду на співпрацю. Але дайте мені зустрітися з сином.

Під час презентації Крейди у внутрішній тюрмі на Володимирській, 33 Герман Фатхулін перекинувся кількома словами з директором НАВБ Назаровою й повернувся до себе в управління, пройшовши по підземних переходах між корпусами Агентства, роблячи несподівані повороти, потрапляючи в тупики й повертаючись назад, доки не знайшов знайомий коридор, маркований зеленим кольором.

У приймальні його зустріла Наргиз Асадова, яка невідь-чому всміхнулася йому приязно, від чого її сумне обличчя раптом на мить засвітилося рожево, а очі сповнилися живим блиском, наче Наргиз вперше зустріла Фатхуліна, наче вона — молода незаймана красуня — зіткнулася з молодим незнайомим красунем, мліючи від сорому й цікавості.

— До вас можна? — спитала вона.

— Що, червона папка? — здивувався він, знаючи, що ніякої папки не буде.

— Ні. Хочу поговорити.

— Почекайте, я покличу, — розгублено сказав він, відчиняючи електронним ключем, код якого змінювався щодоби, двері кабінету. Звичний казенний запах зустрів його. Єдине заґратоване вікно в кабінеті виходило на стіну сусіднього будинку, в якому розміщувалося УВБ — Управління внутрішньої безпеки. Інструкція забороняла відкривати вікна, а кондиціонери не забезпечували приміщення достатніми кількостями свіжого повітря. І все ж, тут було краще, ніж у підвалі внутрішньої тюрми.

Фатхулін набрав номер 99 і сказав:

— Через двадцять хвилин.

І натиснув кнопку виклику Асадової.

Вона негайно з’явилася на порозі, вже не сяючи тимчасовою радістю, а була напружена й похмура, як завжди.

— Сідайте, — сухо сказав Фатхулін. — Слухаю вас.

Вона подала йому електронний планшет, екран якого світився. На планшеті було два обличчя: щасливо усміхненої Асадової й дитини років п’яти-шести: смаглявий божественної краси хлопчик із витонченими рисами обличчя, великими блакитними очима й чорними довгими віями — такі стають переможцями на міжнародних конкурсах дитячої краси.

— Це мій син Джаміль.

«Чого хоче Вогненна Квітка? — думав Фатхулін. — Невже щось відчуває?»

— Його батько — шейх Омар аль-Бакр.

Наргиз подивилася на Фатхуліна, чекаючи його реакції. Він мовчав.

— Чому ви мовчите? — здавалося, що вона ось-ось заплаче. — Вас це не цікавить?

Вона нервово забрала планшет і вимкнула його.

— У вашій особовій справі цього немає, — нарешті видушив із себе казенні слова Фатхулін. — Ваше особисте життя мене не цікавить.

— Багато чого немає у моїй особовій справі. І я про це розповім, якщо схочете.

— Дякую за довіру, — холодно сказав Фатхулін: розповість вона не йому, а іншим.

Немовби соромлячись і долаючи внутрішній опір, опустивши долу очі, Наргиз вимовила:

— Був певний момент, коли мені здалося, що ви… небайдужі до мене.