Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Історія повторюється. Але, можливо, західна цивілізація і ми з нею просто надломилися, виснажилися після перенапруження величезних битв і здалися на милість переможців, як здається старий, хворий, зневірений, деморалізований солдат-інвалід, хоч і знає, що в таборі для полонених на нього чекає швидка смерть.

Можливо, ми, українці, програємо тому, що ніхто не хоче помирати за абстрактну ідею, зненавиджену державу, злодіїв у владі, за поліцію, яка нещадно лупцює мирних протестантів. Але ж і я створював цю державу і цю поліцію, призначав генералів тумаркіних, і я карав тих, кого вважав винними — робив так, як казав мені Учитель.

— Чи можна створити десантну «черепаху» для «ящірок»? — спитав він Зігеля.

Той, уважно дивлячись в ілюмінатор, не повертаючи голови, сказав:

— Звичайно, можна.

— Треба негайно розпочати переобладнання «черепах». Не тільки для десантування, але і створити ремонтну базу, командно-штабні «черепахи».

Нарешті Зігель відвернув свій погляд від степу і здивовано сказав:

— Тобто створити ударне мобільне угруповання «ящірок»? Щось на зразок танкової армії?

— Саме так. По поверненні до Києва приходьте з розрахунками. Треба робити це негайно. В нас обмаль часу.

Попереду степ перекреслювала зелена півдуга берегів ріки, що ніжно сяяла сріблястим серпом своїх чистих вод. Дон. З обох боків білими розсипами лежали станиці.

— Пролітаємо Калач, — повідомив командир літака.

Їх чекали в Гумраку — передмісті Сталінграда, де містився штаб армії генерала Варламова. Поряд із порепаною бетонкою, на яку сів літак Гайдука Ан-270М, лежала сіра, випалена сонцем, тверда, потріскана земля, крізь яку лише де-не-де пробивалася колька трава. На дальній стоянці побачили шість космічних винищувачів-бомбардувальників російського виробництва СУ(м)-307, аналогів американського F-160, і великого сірого «літаючого слона» — заправника Ту-454. При дозаправці літаки СУ(м)-307 здатні були завдавати трансконтинентальні удари противнику. Окремо стояли батареї крилатих ракет «Тор-19» та «Витязь-IV».

Зігель відзначив, де розташовані потужні параболічні антени радарів, і пошукав очима літак дальньої електронної розвідки типу «Авакс».

Між тим джип «УАЗ-Варяг» повів їх літак до башти контрольно-диспетчерського центру аеропорту Сталінград, неподалік від якої виднівся скляний павільйон для зустрічі почесних гостей.

Біля входу на червоній доріжці, спеціально розстеленій для зустрічі генерала Гайдука, стояв генерал Аввакум Варламов. Був великий і несамовитий, немов сама Росія: під два метри зростом, худий пророк із блідим натхненним обличчям людини, що прислухається лише до свого внутрішнього голосу, який, був переконаний, ішов від самого Господа, й ніякі бісівські радіоелектронні поміхи не могли заглушити цей голос; чорні очі виблискували грізно під густими, трохи підфарбованими бровами, а довге волосся і борода куйовдилися на степовому вітрі.

Варламов був одягнений у чорну рясу ченця, оздобою якої був срібний хрест і орден «Перемоги» на георгіївській стрічці. На голові — чорна оксамитна скуфія із золотим знаком архангела Михаїла, який прохромлює списом змію. Порад із генералом стояли командири корпусів РОА в камуфляжах та кілька цивільних у білих панамках із написом «Россия». Метрах у двадцяти була вишикувала почесна варта.

Коли Гайдук, а за ним і члени делегації ступили на випалену сталінградську землю, назустріч їм величаво рушив Аввакум Варламов.

«Новий Басманов», — подумав Гайдук, побачивши вживу Варламова, який привітно розвів руки для обійм.

— Дорогой побратим, как я рад вас видеть. Пусть Господь благословит вас.

Варламов трикратно перехрестив Гайдука і трикратно розцілував. Від нього йшов запах ладану. Оркестр заграв гімн України-Руси, затим — без паузи — «Боже, царя храни». На флагштоках були підняті синьо-жовтий український прапор і чорно-жовто-білий російсько-царський стяг.

Гайдук разом із Варламовим обійшов вишикувану роту почесної варти. Особливе враження справили козаки «Дикої дивізії» — в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі брови, і чорних мундирах із червоними портупеями, ременями, газирями, кобурами, піхвами шабель і червоними ж чоботами; щоправда, степова пилюга вже припорошила чоботи і мундири, притишивши яскраву кольорову гаму цих пекельних уніформ. На грудях у козаків виблискували срібні хрести.

Взвод «Воїнів Христа» складався з ченців, одягнених у камуфляжні ряси, на головах — сталеві шоломи з білими хрестами.