Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Нарешті Гайдук наважився здійснити візит до Сталінграда, куди запрошував його генерал-єпископ Аввакум Варламов. 20 квітня вилетів до Луганська, звідки мав таємно на один день податися до РСВО — Російсько-Сталінградського військового округу, де його очікував Варламов. Офіційним приводом приїзду до Луганська було відкриття довгоочікуваної надземки — спіралі естакад, побудованих над містом, з елегантними, обтічної форми зелено-блакитними поїздами виробництва місцевого заводу транспортного машинобудування.

В аеропорту Гайдука зустрічали військовий губернатор генерал Тумаркін, маленька постать якого, здається, складалася з самих шарнірів, що перебували в постійному русі, і мер міста Красюк — колишній випускник бійцівської школи Єфім’єва, з шиєю, діаметр якої перевищував діаметр голови.

З Гайдуком приїхали Чміль, Зігель, Нерубай, якому довелось на певний час залишити Калину Луцик на господарстві у Києві, восьмеро охоронців і двоє мовчазних, нікому не відомих панів — спеціальних агентів Національного бюро розслідувань. Гайдука та його супутників очікував військовий автобус «Богдан-213» жовтого кольору пустелі. Глибоко розчарувавши господарів, Гайдук відмовився сісти у великий лімузин, конфіскований на час його перебування у туристичної фірми «Луганська зоря». Гайдук давно, ще з часів Гетьмана Махуна, не був у Луганську й тому з великим інтересом придивлявся до цього напівзруйнованого Ордою, розореного Великою Темрявою, кримінальними бандами та місцевим начальством нещасного міста — до бараків і хібарок, оточених висхлими деревами з жовтим осіннім листям, хоча весна тільки починалася, до пофарбованої у зелений колір трави на узбіччі шосе, до намальованих в одній майстерні однаковим шрифтом плакатів «Луганськ вітає Героя України генерала Гайдука», «Ласкаво просимо, генерале Гайдук!», «Слава героям-генералам!», до наспіх зведених брудно-рожевого кольору пластикових парканів, що мали прикрити смітники й розвалюхи цього трудового міста, до тридцятиповерхових елітних будинків, щільно оточених високими стінами, за якими ховалася свіжа зелень дерев і гольфових майданчиків. Не оминув своїм поглядом і щойно пофарбовану залізобетонну споруду: «Вас вітає Ленінський район!»

Не витримав, спитав генерала Тумаркіна, шарніри якого продовжували рухатися навіть в автобусі:

— А Сталінського району у вас немає? Чи імені Гітлера? Ви знаєте, що Гітлер побував у вашому славному місті під час битви за Сталінград? А вулиця генерала Мохамада-бека у вас є? Він тут також був. А Ленін ніколи не бував.

Тумаркін і Красюк промовчали. Потім Тумаркін, угамувавши рух своїх шарнірів, повідомив:

— Ми розв’язуємо це питання. Але люди звикли. Вони взагалі не знають, хто такий Ленін.

Мер додав:

— Вони думають, що це скіфський цар, могилу якого знайшли недалеко. Курган Ленова.

При в’їзді до кварталу Першого тресту столових (саме так, а не «їдалень» значилося на фанерному порепаному щиті, прибитому до барака) дорогу кортежу перегородив натовп людей, яких намагалася зіштовхнути з проїжджої частини поліція, що вже обробила палицями кількох демонстрантів, по засмаглих обличчях котрих юшила кров.

Гайдук вискочив з автобуса й різко хляпнув ззаду офіцера поліції по плечу своїм карпатським топірцем. Той схопився за електрошокер, але, побачивши губернатора і мера, зупинився, змірявши Гайдука поглядом, повним погорди й ненависті.

— Припиніть бійку! — гукнув Координатор. — Я — генерал Гайдук. Приїхав до вас у гості. Що сталося?

Натовп загомонів, заворушився. Жінки заверещали, чоловіки заматюкалися. В руках людей з’явилися гаджети, щоб не пропустити таку нагоду і зробити знімки.

— Говоріть хтось один.

Чоловік у брудній синій майці, в якого кров ще не засохла на голеній голові, а майка почорніла на грудях, підняв руки, щоб припинити гамір.

— Ми вимагаємо…

— Представтеся, будь ласка, — перервав його Гайдук. — Я назвав своє ім’я. Тепер ваша черга.

— Мене звуть Василь Лутугін. Майстер «Трансмашу».

Чолов’яга років сорока, жилавий, з твердим поглядом людини, яка не боїться жодних катувань і не прогинається перед начальством.

— Вибачте, пане генерале, що довелося діяти таким способом, — сказав Лутугін, — але інакше не було жодної можливості.

— Лутугін, як вам не соромно?! — шия в мера Красюка почервоніла, наче він стояв у «мості», а на ньому лежав суперник. — Чому ви до мене не звернулися? Хіба не соромно так зустрічати дорого гостя?