Іван Єфремов - Серце Змії

Затамувавши подих, годину за годиною сиділи люди перед прозорою стінкою, за якою невідомий пристрій продовжував розгортати з вражаючою реальністю картини фторової планети. Люди Землі побачили лілові хвилі океану з фтористого водню, що омивали береги чорних пісків, червоних стрімчаків і схилів зазубрених гір, які світилися блакитним місячним сяйвом. Ближче до полюсів навколишнє повітря синіло все більше, ставало глибшим і чистішим темно-блакитне світло фіолетової зорі, навколо якої швидко неслася фторова планета.

Гори тут піднялися округлими банями, валами, плоскими здутостями з яскравим опаловим блиском. Сині сутінки лежали в глибоких долинах, що прямували від полярних гір до фестончастої смуги морів на півдні. Великі затоки диміли опалесцюючим покровом блакитних хмар. Гігантські споруди з червоного металу і якогось трав’яно-зеленого каміння обрамляли край морів, безконечно довгими вервицями виповзали по вертикальних долинах до полюсів. Ці титанічні скупчення споруд, помітні з величезної висоти, розділялися широкими смугами густої рослинності з зеленкувато-блакитним листям або плоскими куполами гір, що світилися зсередини, немов опали чи місячні камені Землі. Круглі шапки криги із замерзлого фтористого водню на полюсах здавалися коштовними сапфірами.

Сині, блакитні, лазурові, лілові барви переважали повсюди. Саме повітря наче було пронизане блакитнуватим світінням, немов слабкий розряд у газовій трубці. Світ чужої планети здавався холодним і незворушним, мовби видіння в кристалі — чисте, далеке й примарне. Світ, у якому не відчувалося тепла, пестливої різноманітності червоних, оранжевих і жовтих кольорів Землі.

Ланцюги міст виднілися в обох півкулях планети, у зонах, що відповідали полярній і помірній зонам Землі. До екватора гори ставали все гострішими й темнішими. Зубчасті піки стриміли з каламутної від випарів поверхні моря, ребра хребтів простягалися в широтному напрямі, облямовуючи тропічні області фторової планети.

Там щільними масивами кублилася синя пара: від нагріву блакитної зірки фтористий водень легко випаровувався й насичував атмосферу, підступав колосальними хмарними стінами до помірних зон, згущувався й каскадами лився назад у теплу екваторіальну зону. Греблі, гідні гігантів, загнуздували стрімливість цих потоків, що були замкнені в арки і труби й служили джерелом енергії силових станцій планети.

Нестерпним блиском сяяли поля величезних кристалів кварцу — вочевидь, кремній відігравав роль нашої солі у водах фтористоводневого моря.

Міста на екрані наближалися. Їхні обриси різко вимальовувалися у холодному блакитному світлі. Всюди, куди сягало око, вся площа населених зон планети, за винятком таємничої екваторіальної області, що потопала у блакитному молоці випарів, була облаштована, змінена, покращена руками і творчою думкою людини. Значно сильніше змінена, ніж наша Земля, яка ще зберегла недоторканими величезні площі заповідників, стародавніх руїн чи покинутих виробок.

Праця незчисленних поколінь мільярдів людей виростала вище гір, обплітала всю поверхню фторової планети. Життя панувало над стихіями бурхливих вод і густої атмосфери, пронизаної убивчо сильними променями блакитної зірки і неймовірно потужними зарядами електрики.

Люди Землі дивилися не відриваючись, і свідомість мовби роздвоювалася: в пам’яті одночасно виникало видиво своєї рідної планети. Не так, як уявляли собі батьківщину стародавні предки, в залежності від місця свого народження й життя: то рівнинами просторих полів і сируватих лісів, то кам’янистими сумними горами, то радісно виблискуючими в теплому сонці берегами прозорих морів. Вся Земля в різноманітності своїх кліматичних зон — холодних, помірних і жарких країв — проходила перед мисленим зором кожного астрольотчика. Безмежно прекрасними були і сріблясті степи — області вільного вітру — і могутні ліси з темних ялин і кедрів, білих беріз, крилатих пальм і гігантських блакитнуватих евкаліптів. Туманні береги північних країн у стінах замшілих скель і білизна коралових рифів у блакитному сяйві тропічних морів. Владно-холодне, пронизливе виблискування снігових хребтів і примарний, хисткий серпанок пустель. Ріки — величаві, повільні й широкі або такі, що несамовито мчать табунами білих коней по крупному камінню ущелистих русел. Багатство барв, розмаїття кольорів, блакитне земне небо з хмарами, мов білі птиці, сонячна спека і понура, дощова хмур, вічні переміни пір року. І серед усього цього багатства природи — ще більш велика різноманітність людей, їх краси, прагнень, справ, мрій і казок, горя і радості, пісень і танців, сліз і туги…