Микола Дашкієв - Зорепади

А було тоді Борискові-Баржі тринадцять років.

Колекціонуванню підвладні всі літа. Проте лише в дитинстві будь-яке колекціонування рівноправне. Буває, звісно, і поважний академік збирає обгортки від лез — але тоді його ніхто не вважає серйозним збирачем. Дивак, та й годі. От якби він збирав порцеляну, картини, марки чи бібліотеку — тільки не професійну, а рідкісну, повне зібрання творів Свіфта, видане за життя письменника, чи ще щось таке…

Не те в школі. Хоч би що ти збирав — це викликає цікавість, і байдуже, захоплюєшся ти нумізматикою чи біоністикою, лотеристикою чи філуменією, філателіст ти чи бібліофіл… Та й слів таких звичайно не вживають у шкільні роки. Важливий сам священний дух колекціонування.

Борисів сусіда по парті збирав марки; Сашко Іванов щоліта поповнював свою колекцію пташиних яєць; на уроках і на перервах завжди хтось щось вимінював, укладалися хитрі комбінації… Ці захоплення досягали своїх бумів і зазнавали криз, але ніколи не згасали назовсім, І тільки Борисові було невтямки, навіщо все це треба.

Але ж потрібно було щось збирати. А тут саме трапилося оповідання Юрія Нагібіна «Відлуння». Це було як відкриття. Борис зрозумів, що можна збирати речі, які не візьмеш в руки, не помацаєш…

З усіх журналів, газет, книжок, які читав, він почав вибирати факти про незвичайних людей. Незвичайних в найширшому розумінні слова. Вольф Мессінг, Роза Кулішова, Шакунтала Деві та Уїльям Клейн — усе, що траплялося про таких людей, він виписував, робив вирізки, підбірки. Спочатку це наклеювалося в загальні зошити. Потім на зміну зошитам прийшла система каталожних карток — Борисова мати працювала в бібліотеці.

До десятого класу Борис розробив досить чітку систему. Кожне повідомлення потрапляло в «чистилище», де вилежувалося й ще раз перевірялось; якщо воно підтверджувалося чи бодай не спростовувалося, йому відкривалась дорога в «рай», до подальшої систематизації. Якщо ж виявлялося вигадкою, як історія з Розою Кулішовою, то воно не викидалось, як це зробив би хтось інший на Борисовому місці, а йшло в окремий ящик — «пекло».

Чим далі, тим більше часу Борис віддавав своєму захопленню і тим поважніше до нього ставився. Однак не можна було сказати, що вже тоді в нього виникли сміливі задуми. Ні, цього не було, якщо навіть майбутні біографи і твердитимуть протилежне. Втім, ще питання, чи займатимуться біографи персоною д.б.н. Б. В. Баржина. Тим паче, з огляду на події останніх днів.

Так чи інакше, а до вступу на біофак Борисова колекція не мала ніякого значення. І тільки зустріч із Старим змінила все. Сталося це на третьому курсі.

Старий уже був доктором, автором кількох наукових праць, науково-фантастичних повістей і оповідань, що здобуло йому палку прихильність студентів і молодших наукових працівників, тимчасом як колеги ставилися до нього трохи скептично. Вже на той час його називали Старим, причому не тільки позаочі. Та він і справді мав вигляд значно старшого за свої сорок з гаком, а Борисові та його однокурсникам здавався мало не дідусем.

Старий підійшов до Бориса перший: від когось він довідався про колекцію, і та зацікавила його. Наступного вечора він несподівано завітав до Баржиних.

— Знаєте, Борисе Веніаміновичу, — сказав він (це було характерною рисою Старого: всіх студентів він знав по імені та по батькові і ніколи не називав інакше), — дуже виходить цікаво. Здається мені, що до цього питання ми ще повернемося. Коли мені траплятиметься щось таке — обов’язково збережу для вас. Золота це жила, ваша гомофеноменологія.

Це він придумав таке слово. Отак воно й лишилося: «гомофеноменологія». Незважаючи на незручність вимови. З поваги до Старого? Навряд. Просто краще ніхто не запропонував. Та й особливої потреби в термінах Борис не бачив.

А життя собі йшло, Борис закінчив біофак, його залишили в аспірантурі. А коли він захистився і зміг ставити перед своїм прізвищем «к.б.н.» — Старий взяв його до себе. Сам Старий був тепер директором ленінградського філіалу ВНДІППБ, Всесоюзного науково-дослідного інституту перспективних проблем біології, який жартома називали «будинком на Пряжці», бо стояв він на набережній Пряжки, там, де колись кособочилися дво-, триповерхові споруди.

Старий дав Баржину лабораторію і сказав:

— Ну, що ж — працюйте, Борисе Веніаміновичу. Але спершу — підберіть собі людей. Цього вас вчити, здається, не треба.

Люди у Баржина вже були. І робота — теж, оскільки почалася вона майже рік тому.