Микола Дашкієв - Зорепади

Але де ж узяти ведмежу шкуру — весільний килим?.. З поблажливим почуттям недосяжної вищості він перебіг очима по обличчях понурих, пригнічених залицяльників Першої. Забити ведмедя — не штука, це здатен зробити кожен дужий мужчина. Та хто зробить своїй нареченій подарунок, кращий за нього?!

Не на ведмежу шкуру сяде Перша, а на кам’яну скриньку, в яку назавжди полонено Червоне Звірятко. Вона пильнуватиме його, як ока, як власних дітей. І відтепер уже всі Перші будуть Годувальницями Вогню! Старий, одвічний закон порушено. То ж хай буде закон новий!

Ні, того вечора зірки не посипалися з неба. Але ще за довгого життя Першого про нього почали складати легенди, а щаслива Перша передала своїм дітям ще гостріший потяг до героїчного й прекрасного.

Збігали століття за століттями, і якось само собою склалося, що найяскравіші мрії та поривання поєдналися з коханням і зорями. «Ти моя зіронька ясна!» — говорив юнак дівчині, і її серце завмирало від незмірного щастя. «Я здобуду для тебе зорю з неба!» — обіцяв він коханій, і вона вірила йому. Отож і вирушали сповнені сили й дерзань юнаки в смертельно небезпечні мандрівки, прокладаючи шляхи в незнане; отож і підкоряли полюси й вершини, поривалися злетіти в небо, намагалися запалити штучні зорі на Землі.

А пробуджену планету почали дедалі частіше кропити зоряні дощі, бо кожен наступний сплеск людських досягнень ставав усе потужнішим і могутнішим, і наставала пора звершень найсміливіших задумів.

І ось настав день, коли невідомий юнак із сонячною посмішкою враз стаз Найпершим із Перших. Ні, він не погрожував зорям, не викликав їх на двобій. Він тільки завітав до них як гість і як майбутній господар. І заметушилися збентежені зорі, посипалися на Землю справжньою зливою. О, який зорепад пройшов тоді над усією торжествуючою планетою! Людство вийшло у космос — що може бути величнішим за це повідомлення?!

Перший Володар Вогню назавжди лишився безіменним. Ім’я ж Першого Космонавта навіки вкарбовано на скрижалі історії. Не напівбогом з легенди, а живим і зримим стоятиме він перед усіма наступними поколіннями. І хай польоти в космічний простір стали буденними і звичними, хай зоряні дощі одержали прозову назву метеорних потоків — людські мрії і поривання не потьмяніли, а стали ще яскравішими. Люди вже рвалися до зірок, до справжніх зірок!

Минали роки й десятиліття — дедалі прудкіші й напруженіші. Людство досягло неймовірної могутності. Воно відцуралося війн, позбулося хвороб. Здавалося б, ніщо не загрожує його майбутньому. Але вчені якось помітили на небі далеку, тьмяну зірочку, шлях якої вів до Землі.

Ні, то була не зоря і навіть не планета. То був астероїд з романтичним ім’ям Ікар. Крихітний як на космічні масштаби, він був, одначе, більший за Джомолунгму і мчав з такою шаленою швидкістю, що коли б навіть не врізався в Землю, а тільки пройшов крізь її атмосферу, з неї виплеснулися б у міжпланетний простір моря й океани, а полум’яна вибухова хвиля знищила б на ній усе живе. Обчислення ж показали, що Ікар прямує в самісінький центр Європи.

Надзвичайно могутнім уже було людство, але приборкати катаклізм космічних розмірів ще не могло. Всієї сукупності енергетичних засобів вистачило б розвіяти на порох хіба що третину маси Ікара, і все-таки це не набагато зменшило б руйнівну силу зіткнення. Лишався єдиний вихід: якнайшвидше будувати підземні сховища, щоб перебути в них лиху годину, віддавши на поталу стихії всю поверхню планети.

Та в найостаннішу мить один молодий вчений висунув ідею, яка дерзновенністю своєю могла змагатися хіба що з прагненням Першого Володаря Вогню. Той, керований благословенним незнанням, намірявся тільки збити з неба зорю, а цей, озброєний найвищими досягненнями людського розуму, запропонував осідлати її, підкорити як реальне космічне тіло. Не пощастить знищити Ікара? То треба розколоти його, і хай ці половинки, як більярдні кулі, помчать врізнобіч, обминаючи Землю. Більше того: найнебезпечнішу частину слід розтрощити на дрібнісінькі шматочки, які вже не заподіють шкоди людям, а траєкторію іншої розрахувати так, щоб ця велетенська брила базальту перетворилася на своєрідний міжзоряний корабель, який вирушить у першу подорож до Альфи Центавра.

Так, це був величний проект, і його схвалило все людство.

Сто днів і сто ночей електронно-обчислювальні машини світу працювали з якнайбільшим навантаженням, виконуючи всі потрібні розрахунки, а на світанку сто першого дня з усіх космодромів Землі стартувала армада озброєних найпотужнішими випромінювачами зорельотів. Вони вчасно перестріли зловісний астероїд, оточили його напівкільцем.