І вдруге заціпеніло плем’я, скуте забобонним жахом. Удруге нестерпно довго тяглося напружене чекання. А коли знову пролунав нищівний регіт Першої, розвінчаний Перший рвучко повернувся та й пішов геть від рідної печери, назустріч усім небезпекам ночі.
Спочатку вона раділа: заміж вийшла за того, кого вподобала. І жилося вільно й легко, було в неї багато дітей. Та з роками, особливо як надходила осінь, дедалі частіше поймав її сум. Пригадувався той Перший, що для неї — тільки для неї! — примусив зірки посипатися з неба рясним дощем. І сумніви гнітили душу: може, даремно знехтувала ним; може, він був набагато кращий, аніж її тупий і байдужий до всього чоловік? А підступна пам’ять забарвлювала минуле чарівно-яскраво, додавала до дійсності найпрекрасніші вигадки, і довгими осінніми вечорами непомітно народжувалася легенда про юнака, який пообіцяв нареченій дістати з неба зірку, та й помандрував за нею на край світу.
Пильно прислухалися до її розповідей діти, а особливо старша дочка. Певно, їй теж судилося бути Першою, бо була вона ще вродливіша за матір. Та успадкувала дівчина не тільки зовнішність, а й загострену чутливість до краси та здатність до мрій. Її не вабила тупа, жорстока сила. Кликала й надихала дерзновенність поривань. О, коли б це не матері, а їй випало щастя зустріти того юнака! Вона б з радістю сіла на його шлюбний килим!
…Не знала дівчина, що так і станеться: що той колишній юнак, який міг би стати її батьком, повертається до рідного племені з далекої-предалекої мандрівки, повертається переможцем.
Засліплений гнівом і розпачем, тієї далекої ночі він помчав туди, де небо сходиться з землею, щоб у тому місці, де зорі, здається, повисли так низько, збити одну, найяскравішу. Та хоч скільки він гнався — небесні вогні відступали, полохливо моргали й тікали все вище і вище. Його привабили гірські бескиддя над обрієм. Довго він добирався до них, шлях був важкий і небезпечний, а ще важче було досягти закутої в кригу вершини. Здавалося б, саме там зорі палахкотять так яскраво й так низько, що їх можна буде хапати голіруч.
Тільки ні, вони були ще байдужіші й недосяжніші, не озивалися ні на погрози, ні на благання. І він понуро попростував далі, все вперед і вперед, у той бік, звідки сходить сонце.
Часом Перший натрапляв на стоянку інших племен, і його ніхто не кривдив, бо ще надто мало було людей на Землі і для всіх вистачало їжі. Його частували, запрошували зоставатися назавжди. Але він не міг забути рідне плем’я і її — Першу, ту Першу, яка судилася йому, а обрала іншого. Хоч минав рік за роком, у його пам’яті вона була юна й прекрасна, і це підтримувало його нездоланне бажання будь-що здобути зорю.
І він таки здобув! А як це сталося, він і сам не збагне.
…Того вечора його охопив невиразний неспокій; дедалі він наростав і наростав, перетворюючись на пекучу тривогу. Було млосно, дихалося важко, в грудях прокидалася жорстока лють. Насувалася якась грізна, незнана небезпека — замовкло й причаїлося все довкола. А зорі, як ніколи досі, блимали яскраво і хижо. Аж тут Перший збагнув: оце, мабуть, і настав час останнього двобою!
Він підхопив палицю, видав могутній бойовий гук. Потім ще один… І ще…
Тихо-тихо було довкола. Та раптом у це безгоміння вдерся шалений вітрище, помчав лісом, ламаючи гілля, викручуючи з корінням дерева. Щось гримнуло, блиснуло, шпурнуло Першого на землю. Отямився від того, що в ногу вп’ялося щось нестерпно пекуче, як бджолиний рій.
Боліло все тіло, ніби він щойно боровся з ведмедем. Не розумів, що сталося. Та враз підхопився й побачив: до нього простягає свій величезний язик буйний Червоний Звір!
Де й сила взялася у Першого: він почав гамселити ворога палицею, топтати ногами, душити руками. Але той, підступний, не гинув: він тільки розпадався на безліч червоних звіряток, які пожадливо ковтали суху глицю, виростали й об’єднувалися, перестрибували на чагарник, здиралися на дерева. Довкола все стугоніло, з голосним лущанням сипалися навсібіч гарячі зорі, намагаючись оточити Першого, поглинути його живцем.
І він почав відступати. Спочатку повільно, щоб ворог не зловтішався. Та коли з хащів одчайдушно порскнули засліплені, обпалені тварини — не витримав, чкурнув слідом за ними.
Отямився на вершині голої скелі. Довго студив попечене тіло, понуро зиркав то на долину, де переможно витанцьовували язики Червоного Звіра, то на густозоряний небокрай. Так ось які ви насправді, зорі небесні! Незліченні… Непоборні… Невмирущі…
Читать дальше