Микола Дашкієв - Зорепади

Сто днів і ночей шаленіли кваркові генератори, відтинаючи від Ікара шматок за шматком. На щастя, в міжпланетній порожнечі не поширюється звук, бо якби це було на Землі, то від самого ревіння полум’я гори зрушили б з місця. Але ті спалахи були такі яскраві, що їх люди бачили простим оком серед білого дня. А вчені фіксували: з кожним спалахом, з кожним вибухом змінюється шлях астероїда, він уже обминає нашу планету, Прямуючи до невидимої зорі.

Надвечір сто першого дня і в Космосі, і на Землі залягла неймовірна тиша. Надходила найостанніша, вирішальна мить. Скалічений, куций Ікар, немов бажаючи помститися людям, гранично прискорив свій політ, щоб упасти на планету, скоряючись силі її тяжіння. Але він запізнився на три секунди і тільки креснув могутнім полум’яним віялом по верхніх шарах атмосфери. А слідом за ним, проводжаючи його навічно, прокотилася припливна хвиля — хоч і не руйнівна, та все одно могутня, як і годиться при проводах такого високого гостя. І в небі коїлося щось неймовірне: не тільки над полюсами, а над усією Землею спалахнули буйні полярні сяйва, переплуталися радіохвилі, запульсували космічні промені. А на закінчення космічної феєрії ринув зорепад такої сили і краси, якого й справді не було і не могло бути раніше.

То був перший в історії людства рукотворний зоряний дощ. То згорали над планетою часточки Ікара — відтепер уже зовсім не страшні. Вони стали довічними бранцями нашої планети; вони наближатимуться до неї раз на рік, щоб своїми спалахами нагадати про знаменну подію. І хай вона потьмяніє з часом, а частки дістануть прозову назву «метеорний потік Ікариди», саме на них чекатимуть наступні покоління закоханих юнаків і дівчат, щоб у ту мить, коли ще летить зоря, загадати найпотаємніше, найпалкіше бажання. І так буде завжди, бо людство народилося під щасливою зорею і пориватиметься до зірок вічно.

Світла Баржин вмикати не став. Звичним рухом повісив плащ, пройшов у кімнату й сів у крісло. Запалив цигарку. Дим був якийсь солодкуватий, неприємний — та й справді, третя пачка за день…

У квартирі панувала тиша. Особлива, електрична: ось на кухні утробно забуркотів холодильник, ледь чутно цвірчав у передпокої лічильник — сучасний еквівалент цвіркуна; завів свою пісню кондиціонер… Було в цій тиші щось чуже, тоскне.

Баржин простяг руку і смикнув шнурок торшера. Темінь погустішала. З неї визирало лиш більмо кінескопа. Дивитися на нього було неприємно.

«Ач, як мене, — подумав Баржин. — А втім, кого б не розвезло після такого провалу! Будь-кому на моєму місці було б погано. А як усе гарно йшло, напрочуд гарно! Від сходинки до сходинки. Від досліду до досліду. Від ідеї до ідеї. І раптом усьому — кінець. Правда, зроблено чимало. Що ж, мізкуватимемо над лонг-стресом. Обсмоктуватимемо й доводитимемо. Теж непогано. І взагалі: „Може, камін затоплю… Може, собаку куплю“».

Він встав, пройшовся по кімнаті. Постояв біля вікна, стежачи, як стікають по склу дощові краплини, потім пройшов у спальню і відчинив двері в комірку.

«Цікаво, — подумав Баржин, — що мали на меті проектувальники, викреслюючи на своїх ватманах оці закутки? І що тільки з них роблять: і фотолабораторії, і бібліотеки…»

Але для чого вони призначалися? Йому особисто цей закуток дуже знадобився.

Баржин клацнув вимикачем і ступнув через поріг, до теплих і мовчазних секцій картотеки, що виблискували жовтим лаком. Погладив їхню лискучу поверхню, висунув кілька ящиків, провів пальцем по картках… Ні, що не кажи, а сама картотека вийшла зовсім непоганою. І форму для карток він підібрав зручну. Ще б пак! Адже запозичив її Баржин у картотеки Другого Бюро, описаної в якійсь книзі. Щоправда, йому ніколи не вдалося б навести в своєму господарстві такого зразкового порядку, коли б не Муляр. Пристрасть до систематизації у Муляра від народження.

Баржин обвів стелаж поглядом. Півсотні ящиків, щось близько — точно він і сам не знав — п’ятнадцяти тисяч карток. По суті, не так багато, коли зважити, що картотека охоплює все людство за два століття. Це вже немало, незважаючи на очевидну неповноту.

Скільки сил і часу пішло на це! Якщо шукати початок, то він, безумовно, тут, у цій картотеці…

Двадцять років тому, коли не було ще ні цієї картотеки, ні цієї квартири, а сам Баржин був не доктором біологічних наук, не Борисом Веніаміновичем, а просто Бориском, а ще частіше — тільки не вдома, зрозуміло, — і зовсім Баржею.