Микола Дашкієв - Зорепади

Так на багряно-чорному тлі людських емоцій уже народжувалося кохання — барвисте й легкорозвійне, примхливе й непослідовне, прихильне до обранця й жорстоке до нелюба, — проте Перша цього ще не знала. А разом з коханням народжувалися і муки ревнощів. Їм також не було ще імені, однак Перший відчув їх на повну силу. Дорогою ціною він заплатив за свою першість — адже то не жарт, подолати всіх, хто претендував на першість! Але Перша все коверзувала й коверзувала. Та ось уже здійснено останній подвиг: він сам один забив велетенського ведмедя і його закривавлену шкуру кинув їй під йоги. Вона мала сісти на цей килим і покірно чекати свого чоловіка. Так велить закон. Але ця Перша була не такою, як її попередниці. Вона й не глянула на подарунок. Вона дивилася на Другого, який заліковував рани, одержані в сутичці з Першим. В її погляді було щось таке незвичне, щось таке підступно-прекрасне, що Перший відчув, як у нього хижо настовбурчилася шерсть і в грудях спалахнула пекуча лють.

— Я — Перший! — промовив він хрипко. — Сідай!

Перша ніби й не чула. Він підняв могутні руки, щоб схопити її за плечі, посадовити силоміць, але враз схаменувся: Перша має сісти на весільний килим сама, тільки в такому разі вона стане його дружиною. Такий закон!

— Ти — Перша, я — Перший… Сідай! — він уже наполягав, вимагаючи дотримання закону. І все плем’я загуло:

— Перша — сідай!

— Шкуру простелив Перший!

— Перша повинна сісти!

Вона злякано озирнулася і ступила до весільного килима, та раптом зупинилася, примружила очі, засміялася й показала пальцем кудись угору:

— Здобудь мені отого світляка! Я приколю його до волосся…

Ошелешений Перший підвів голову і побачив у присмерковому фіалковому небі яскраво-сліпучу зорю, до якої з-за обрію тяглися буйні криваво-червоні стріли. Він дивився на небо вперше. Власне, поглядав на нього коли-не-коли й раніше, але з цілковитою байдужістю, бо в тій пустельній далині не було ні ворогів, ні друзів: вона існувала сама по собі, нікому не потрібна. А зараз перед його очима розкрилася така урочиста й велична картина, що перехопило подих.

І Перший збагнув: отам, у високості, зовсім не світляки, як видається Першій. Так світять очі хижих звірів, що причаїлися в темряві. То ж хай виходять на двобій! Тільки найхоробріший у племені здатний їх подолати! Ану, спускайтеся сюди!

З величезною палицею в руках, весь напружений, як лев на полюванні, Перший вискочив на скелю і видав могутній бойовий клич.

І це було так страшно, що все плем’я принишкло і причаїлося, а Перша несподівано для самої себе відчула, що їй приємно чути голос, який здавався раніше таким огидним.

І знову заволав Перший. Вихваляючи себе, він жорстоко глузував з ворога, називав його найганебнішими прізвиськами, запевняв, що зламає йому хребет голіруч, розтовче на порохняву. І це було так переконливо, що всі в племені остаточно пересвідчились у нездоланності Першого, а Перша згадала, що закон є закон, отож доведеться сісти на шлюбний килим, навіть коли цього не хочеш.

Тільки ворог чомусь не озивався. Над присмерковою Землею все лунав і лунав бойовий заклик — надзвичайно могутній зблизька і такий жалюгідний здалеку. І це було так кумедно, що й зірки з цікавості посунули з-за обрію на небосхил: хто воно там репетує, мов навіжений? А одна з них, найдопитливіша, присунулася так близько, що не втрималася і впала, тягнучи за собою вогняний хвіст.

Зойкнуло плем’я від жаху, вперше побачивши летючу зорю. Переможно закричав Перший. З палицею в руках він стояв на скелі, готовий до найстрашнішого бою, — подвійно дужий, бо заздалегідь відчував себе переможцем.

Тільки чому ж так і не з’являється ніхто? Де ж той ворог? Чому не чутно його рику? Чому така моторошна тиша повзе над землею?

Але хай би краще та тиша, аніж сміх, який пролунав, коли всім урвався терпець чекати, — глузливий сміх Першої!

Аж опекло Першому груди. Він не виконав останнього бажання нареченої, отже, вона не стане його дружиною. Такий закон. Лише наступної осені він одержить право знову боротися за першість, але тоді вже буде інша Перша — не ця, прудкіша за сарну, гнучкіша за тигрицю, дужча за ведмедицю. Ця буде жоною Другого.

Мабуть, то ще не було кохання. Мабуть, то був тільки його зародок, густо просочений споконвічним інстинктом, але в груди Першого ринула така могутня хвиля почуттів, що не втрималася вона в ньому, вихлюпнулась у простір, прокотилася небозводом. І сколихнулися зірки, які не дуже міцно трималися місця, посипався на Землю справжній зоряний дощ.