Микола Дашкієв - Зорепади

Колись вони з Баржиним вчилися в одному класі. І зустрілися знову через десять років — Олекса приїхав поступати в інститут точної механіки і оптики на факультет медичної кібернетики.

— Розумієш, Борисе, — сказав він тоді Баржину, — як хірург я не зможу зробити й кроку вперед без медкібернетики. Тяжко без неї. Фахівців ще мало, у мене ж є деякі привілеї, адже я практик.

Баржин одразу вирішив, що Олекса буде в лабораторії. Буде, якою завгодно ціною. А Баржин умів добиватися свого. Не помилився він і на цей раз. Принаймні більша частина теоретичних розробок лонг-стресу — безперечна заслуга Позднякова.

Олекса вже майже закінчив сервірувати, як прийшов Гіго Чехашвілі, а через дві хвилини — Зоя. Коли ж пролунав ще один дзвінок і на поріг ступив Перегуд, Баржин не витримав і сказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Заходили б гуртом! Все одно ж ненатурально виходить…

Перегуд усміхнувся й гукнув позад себе:

— Ану, давай сюди, хлопці й дівчата! Шеф запрошує!

Баржин зареготав, уперше за цей вечір.

І через півгодини квартиру було не впізнати. Олекса з Озолом зробили з його стола ну справжню тобі скатерку-самобранку. Зоя із Зиміним — і коли вони встигли? — примудрилися протягти через усю кімнату нитки й почіпляти на них всяку всячину: серпантин, якісь папірці з закликами, картинки; на стіні перед столом прикололи аркуш ватману, на якому Перегуд під Бідструпа зобразив життя і творчість Б. В. Баржина «від дня народження до цієї урочистої миті»; на дивані купою лежали подарунки — номер журналу «Камчатка» з оповіданням Озола, попільничка ручної роботи (це Гіго), запонки — одна від Зої, друга від Перегуда, щось іще, Баржин так і не встиг роздивитися…

— По місцях! — наказав Озол. — Рівняння на іменинника! Тост!

— Я говоритиму коротко, — сказав Чехашвілі. — Не по-грузинськи коротко. На моїй батьківщині за такий тост з мене зробили б шашлик. Але я не йду за традицією, бо пам’ятаю, що стислість — сестра геніальності.

— Коротше! — перебив Озол.

— На честь нашого шефа я пропоную салютувати! — і відкоркував шампанське.

Баржин обвів усіх поглядом. Ось сидять вони за столом — такі різні, несхожі, зі своїми характерами, поглядами.

Олекса. Кандидат медичних наук, Олексій Павлович Поздняков.

Озол.

Гіго Чехашвілі, людина, без якої саме існування лабораторії важко уявити. Баржин зустрів його в Діпромеді, де замовляв модель штучної нирки. За кілька місяців Чехашвілі вже працював у Баржина. Гіго був чудовий адміністратор. І з ним Баржин завжди міг бути спокійний. Він переклав на Гіго всі адміністративні турботи, яких у завідуючого лабораторією безліч.

Заступник завідуючого повинен мати вчений ступінь: у відділі кадрів Баржину не раз нагадували про це. Але Гіго й чути не хотів про дисертацію.

— Я вважаю, Борисе Веніаміновичу, дисертація — це те нове, що ти хочеш і мусиш сказати. А я — ви самі знаєте — нічого нового сказати не можу. Навіщо ж збільшувати кількість нікому не потрібних праць!..

Зойка. Взагалі-то вона Зоя Федорівна Пшебишевська. Але так називали її тільки двічі: в наказах по інституту. Її розшукав Олекса. Зойка тільки-но закінчила експериментальну школу, яка випускала програмістів. В інституті познайомилася з Поздняковим. Скориставшись нагодою, Олекса привів її до Баржина.

— Програміст нам потрібен? — спитав він.

— Потрібен, — сказав Баржин.

— Так ось він. — Олекса підштовхнув Зою наперед. — Звати нашого начальника Борис Веніамінович, і він зовсім не страшний. Зрозуміла?

Баржин ніколи не жалкував, що взяв її. Про такого програміста можна було тільки мріяти.

Івин, Борис Ілліч, інженер-експериментатор за покликанням, він мав дивний талант відчувати схему. Обчислення робив потім. Спочатку сидів, роздивляючись її з усіх боків, мацав своїми короткими, товстими пальцями, потім казав: «Ось тут, у другому каскаді щось не те. Подивимося». І не було випадку, щоб він помилився.

З Івиним теж було чимало клопоту, коли Баржин вирішив перетягти його до себе. Довелося ходити до Старого і доводити йому, що пройти повз таку людину — «більше ніж злочин». Старий нарешті згодився, й Бориса оформили молодшим науковим працівником. Практично ж він очолював другу експериментальну групу.

Нарешті, Перегуд. Він прийшов у лабораторію одним з останніх, тому що він — випробувач. Перший в історії лонг-стресмен.

Ще хлопчиком Герман захопився вільним польотом. Це був новий вид спорту: великий, схожий на лижний трамплін з рейками, по якому злітає візок і викидає вгору людину з крилами. Крила розкриваються тоді, коли людина досягає найвищої точки вільного польоту. А потім починається ширяння…