Микола Дашкієв - Зорепади

Баржин усміхнувся. Він слухав Райновського і відчував, як тане в цілющому повітрі кімнати, спливає кудись його недавня туга.

Немає ніякої безвиході. Є тільки маленький перепочинок, такий собі полустаночок, де поїзд стоїть зовсім недовго, де можна вискочити на платформу, походити по снігу, що іскриться в холодному світлі ламп, — і знову в путь, далі, вперед, до кінцевої мети.

Опинившись на Місяці, вона все роздивлялася, захоплено вигукувала:

— Ніколи не думала, що тут так гарно!

Він водив її безконечними тунелями Селенополісу, показував поверхневі споруди, що прозорим склепінням підпирали чорне, всіяне зорями небо.

— А ходити як легко, сину!..

Голос у матері дзвінкий, ще зовсім молодий — може, тому, що вона співуча? Скільки пам’ятає її, любила співати. На свята, шануючи гостей, співала весело, запально, а в будні, за домашньою роботою, — притишено і трохи сумовито. Навіть і в розмові ніби не вимовляла слова — виспівувала їх. Та зараз в її голосі було щось таке… чи незвичне, чи що… Може, це її так схвилював переліт до Місяця? Він вслухається в цей до щему рідний голос і ніяк не може втямити, що ж бринить у ньому…

— А в нас цвітуть сади. Якби тільки приморозки не впали… Урожай буде!.. Приїдеш у відпустку цього літа?

Хотів сказати їй про експедицію, слова ледь не злетіли з вуст, але… Навіщо тривожити матір? Тривожити… Ага, он воно що — в її голосі чується тривога! Слова веселі, а голос тривожний. Невже здогадалася, що це — прощання?

— Хоч тут і легко ходити, — сказав матері, — але відстані чималенькі. Селенополіс займає понад сто квадратних кілометрів. Давайте, мамо, трохи під’їдемо.

Доріжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стіни яких іскрилися в світлі кварцових ламп. На поверхню їх виніс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квіткою конвалії накривало кратер, діаметром не менше кілометра.

— Майдан Здружених Націй, — пояснив матері. — Після роботи сюди сходяться діти різних народів Землі. Всі, хто працює в Селенополісі. О, а он до озера пішла група туристів. Поплавати на Місяці — екзотика!

— Еге, в Дніпрі, мабуть, краще. Ось як буде тобі відпустка…

«Найдорожча, ненаглядна моя мамо… — подумки звертався до неї. — Коли-то мені випаде побувати на Землі, та чи й випаде…»

Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серці, але вона відчувалася і в інтонації, і в погляді, і в зітханнях. Навіть усмішка якось не так освітлювала її миле обличчя, якого вже торкнулись літа.

Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибінь космосу націлились два кораблі завбільшки з Останкінську телевізійну вежу, мати знову зітхнула.

— Що то?

— Кораблі далекої дії, мамо. Готується експедиція до сусідньої планетної системи.

Примруженими очима дивилась на ті ракети, а там поралися, снували монтажники, зовсім дрібненькі на такій відстані. Тихо сказала:

— І чого летіти казна-куди? Навіщо наражатись на небезпеку?

— Це надійні кораблі, мамо. Екстраклас.

— А хіба не доцільніше було б спочатку повністю опанувати Місяць, зрештою всі планети Сонячної системи, а тоді вже…

Тепер він зітхнув.

— Звичайно, якась логіка у твоїх міркуваннях є. Але…

— Але що?

— Ну, хіба я знаю…

Ох, як йому кортіло розповісти про цей омріяний політ, про те, як він хвилювався, проходячи відбіркову комісію! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє — навіщо ж його затьмарювати? Мати — це ж мати, зараз почне свої жалі… А йому так приємно, радісно слухати її. Нехай говорить що завгодно, аби тільки чути, сприймати, всотувати в душу цей рідний, єдиний серед мільярдів голос.

— Ти, гадаєш, чому людина приживається на Місяці? — філософствувала мати. — Бо перебуває у сфері тяжіння рідної Землі, рідного Сонця. Це ж простір, відведений нам природою! А покинути своє Сонце… Хто його зна, що може статися…

Він слухає і слухає, наче п’є джерельну воду десь на Землі, в тіні дерев. А мати показує очима на величну голубу кулю і, притишивши голос, веде далі:

— Поглянь, сину, це ж чудо… Пливе у просторі Земля, сама собою, он бач, снігова шапка на полюсі, а як виблискує океан… Колиска життя! То як же це так — узяти й покинути цю дивовижну красу?..

Йому наче відкрилися очі, він глянув на рідну планету і побачив, яка вона прекрасна, — справжнє чудо природи.

Досі незнане почуття охопило його — защеміло серце.