Микола Дашкієв - Зорепади

Він кинув другий бутерброд. Динокан клацнув двічі, ковтнув. Червоні очі позеленіли. Він опустив голову і обережно підійшов до Савелія.

— І не соромно тобі? — спитав Савелій докірливо. — Здоровенний собацюра, а воюєш з жабами та з мухами. Від того й охляв, як березневий кіт. Невже ж мухами наїсися, навіть якщо вони завбільшки з корову? Справжньої їжі ти не нюхав. На ось, глитай!

Савелій сів на валуна, перекинув рюкзак на коліна. Динокан стояв перед ним і очікувально дивився у вічі. Савелій дістав курячу лапу, простягнув звірюці. Динокан жадібно втягнув спокусливий запах, його ніздрі затріпотіли.

— Гоп! — гукнув Савелій.

Динокан знову піймав на льоту, захрумтів щелепами. А коли покінчив з їжею, подивився на людину принижено й покірно.

— Пропадеш ти ні за що, — зітхнув Савелій. — Зелений ще. Візьму-но я тебе, брате, з собою. Будемо ведмедя полювати, ач який вимахав! Та й лось чи зубряк од тебе не втече, ти звір справний. І заживемо ми з тобою, Васько, по-справжньому.

Він підвівся, закинув рюкзак за плечі. Динокан зітхнув. Савелій одійшов на кілька кроків, озирнувся. Звір стояв на тому самому місці і з сумом дивився на царя природи.

— Ходімо, — сказав Савелій і поплескав себе долонею по нозі.

Динокан вихором зірвався і вмить опинився поруч.

— Ходімо, Васько, — повторив Савелій, пестячи динокана по лобастій голові.

Звір задоволено вишкірився і побіг рядком. Коли вони проходили селом, Савелія здивувала мертва тиша. На вуличці не було жодної дитини, зникли з призьб старі.

Він знизав плечима й повів динокана далі. А зомлілі від жаху інсекти стежили з лісу за дивними діями людини, що затягла чудовисько, незважаючи на його опір, у воду, і заходилася натирати мокрим піском та глиною, примовляючи:

— Це ж треба стільки бліх завести… Дзуськи!.. Не дозволю занести у свій двір заразу. Вийдеш звідси чистесеньким…

Невдовзі динокан освоївся з процедурою. Він сам поривався в річку, щоб поплавати, але Савелій знову й знову натирав його піском і занурював у воду.

Ящір прибув точно у призначену годину. Він виліз повагом з кабіни космольота, але тут-таки прожогом шаснув назад. Тільки зелений хвіст майнув у повітрі та знявся пісок під кігтистими лапами.

— Тю, здурів! — розсердився Савелій. — Собаку мені налякаєш. Потім сам переполох виливатимеш!

Динокан погрозливо загарчав. На крутому загривку настовбурчилася шерсть.

— Свій, — заспокоїв його Савелій. — Свій, хоч і ящір. А ти, хлопче, не ховайся. Я пожартував. Цей песик які завгодно пики бачив, не злякається. Вилазь!

Двері космольота прочинилися, звідти долинув глухий голос:

— Я сам його боюсь! Не раз бачив їхнє зображення у Святому храмі цієї планети. Ти, гомо, будь обережний. Це ж лютий звір!

— Цур тобі! — відмахнувся Савелій. — Тепер це Васько. Беру з собою, щоб не зачах тут. Свого псюру прожену. Їсть, як свиня, а двір не стереже. Тільки курей душить та за кішками ганяється. А з цим і на ведмедя можна йти. Беру, бо тварин треба жаліти. Щоб убивати, багато розуму не треба. Будь-який звір убивати може. А жаліти вміє тільки людина.

— Ага, жаліти, — ящір прочинив двері, — якщо ти, скажімо, кішку пожалів, я ще міг би зрозуміти. Хоч кішка теж належить до ссавців, але вона м’яка, пухнаста, ласкава і муркоче. Я бачив одну в твоєму дворі і можу зрозуміти.

— Дурниці, хлопче, — заперечив Савелій. — Можна приручити будь-якого звіра з будь-якої зграї. От тільки одинаків — не беруся. А кішка погана тварюка, зовсім не приручена. Була дикою, такою й зосталася. Лиш пристосувалася до життя серед людей. Перший-ліпший собака за хазяїна душу віддасть, а кішка — хай його хоч ріжуть, спокійнесенько собі вмиватиметься. У нашому тайговому селі кожен третій двір має власного вовка! Хоч вір, хоч ні, а сусідський приручений вовк здох від туги, коли його хазяїн у річці втопився. Тиждень не їв, тільки вив на його могилі, та там і помер.

— Ти сподіваєшся приручити його? — спитав ящір недовірливо.

— Динокан жив у зграї, — відповів Савелій. — Отже, за своєю природою він здатний до дружби. І не просто здатний! Для нього дружити з кимось — необхідність. І підкорятися сильнішому — необхідність. Інакше б як існувала зграя? Ти, друже, вір мені! Ми, тайговики, природу добре розуміємо. Інакше б самі не прожили в тайзі й тижня.

— Гаразд, гомо, — відповів ящір непевно, — вважай, що переконав, але краще я посиджу в машинному відділенні. А ви обидва залазьте до кабіни. Може, ти маєш рацію, гомо, але для мене твої міркування — тільки гарна теорія. Ти — інша справа. На твоєму подвір’ї різні чудиська живуть. Мабуть, такий стиль землян: ворогів перетворювати на друзів!