Микола Дашкієв - Зорепади

Якось по Азбеста Івановича приїхала «Волга» (чорна, елегантна) і одвезла його до науково-дослідного інституту з сухуватою, але романтичною назвою. Директор — літній, доброзичливий чоловік — зустрів гостя міцним потиском руки і представив йому двох своїх учнів (обидва — академіки). На столі в директора Муха помітив свої рукописи; поля були поцятковані численними знаками оклику.

Кілька хвилин тривала вступна бесіда, директор цікавився, ким працює Муха («інженером обчислювального центру»), відколи став по-серйозному займатися наукою («з шкільної лави»), чому досі не давав про себе знати («вважав свої роботи недостатньо зрілими»).

— А ми тут гадали, — сказав директор, — що в науці часи геніальних одинаків давно минулися…

Від слова «геніальний» у Мухи перехопило подих. Чи багатьом щастило почути про себе таке, та ще з вуст ученого з світовим ім’ям?

— Як ви дивитесь, колего, на роботу в нашому інституті? Для початку ми вирішили запропонувати вам лабораторію.

Муха, як тоді, вночі, відчув, що втрачає опору. Ще не пізно встати й крикнути: «Не треба! Ніякий я не геній, не вчений, я пересічний інженер!»

— Крім того, ми будемо клопотатися про присвоєння вам ученого ступеня без захисту дисертації.

— Згоден, — глухо вимовив Муха.

…На старій роботі Азбеста Івановича проводжали з тортом і шампанським.

— Погано ми знаємо свої кадри, — привселюдно каявся начальник. — Завжди шукаємо спеціалістів на стороні, а власних талантів не помічаємо.

Після начальника слово взяв Запалков.

— Та-ак, друже, — мовив він співучим голосом, — не сподівалися ми, що ти в нас такий! Що ж, бажаємо тобі в новій царині досягти космічних висот.

На обличчі Запалкова, як завжди, не можна було щось прочитати, але слово «космічний» прозвучало для Мухи як лиховісний натяк.

— Що сталося, Азику? — тихо спитала за вечерею дружина, коли Азбест Іванович, намагаючись наколоти на виделку сардельку, промахнувся тричі підряд. О, як Мусі хотілося розповісти їй про все! Але хіба він міг ризикувати?..

Через якийсь час він одержав запрошення в Монреаль на всесвітній конгрес з питань теорії відносності.

— Розгорніть свої тези на півторагодинну відповідь, — сказав директор. — Інтерес до вашого виступу такий великий, що оргкомітет надає вам потрійну норму часу.

— Так, так, звичайно, — принишклим голосом пообіцяв Муха й потьопав у лабораторію. Коли він зайшов, двоє старших наукових співробітників припинили жваву суперечку.

— Азбесте Івановичу, ми тут ніяк не дійдемо згоди, в яких межах можна варіювати параметр «псі» у рівнянні Ерлінгера за умови…

Муха нашорошено зиркнув на них: «Перевіряють?»

— Я трохи нездужаю, — перебив він, — поїду підлікуюся. А вас двох прошу розгорнути мої тези з теорії відносності на тридцять-сорок сторінок машинописного тексту.

Дома Азбест Іванович зачинився у своїй кімнаті з популярною книжкою «Теорія відності для мільйонів», але колеса його уяви безнадійно забуксували вже на перших сторінках. Муха, нудьгуючи, спробував уявити собі ці мільйони. Виходило десятки Лужників, напхом напханих розумниками в окулярах.

— Ну й на здоров’я! — буркнув Муха. — Але ж на конгрес не вас запросили, а мене! Гуськов з Кривов’язом підготують доповідь, а я там прочитаю її найкращим чином… А запитання фахівців? Як на них відповісти?

У пам’яті сплив складений вшістнадцятеро аркуш паперу з рокованим написом:

— Ні, не загину! — ляснув Муха долонею по столі. — Викручуся! Головне — ідеї, а ними Петрик мене забезпечить. Хто посміє запідозрити в неуцтві людину, яка щоденно робить великі відкриття?

Ця проста думка дуже підбадьорила його. Настирливе видіння — в’їдливо-презирливе обличчя Запалкова — одразу відсунулося й зробилося завбільшки з п’ятак.

— Досить хвилюватися через дурницю! Працювати треба! — рішуче заявив собі Муха й з магнітофоном у руках рушив до дитячого ліжечка. Петрик, посміхаючись до нього, брикнув од радості ніжками.

— Говори, говори, маленький, — ласкаво попросив Азбест Іванович, тримаючи над сином магнітофон. — Ну, кай-кай-кай! Ну, тяу-тяу!

— Татку, — сказав Петрик і потягся до батька.

Праворуч од мене розкинувся мальовничий озерний край, попереду простяглися квітучі луки, а ліворуч… Ліворуч була просто казка! По обрію, скільки сягає око, тяглося пасмо невимовно красивих гір. Кожним каменем, кожною скелею можна було б милуватися годинами. В їхніх обрисах ввижалися людські постаті, силуети тварин, якісь стародавні споруди. Це був край чудес! Так хотілося поблукати тут якнайдовше, захоплюючись невичерпною фантазією природи…