Микола Дашкієв - Зорепади

Аж тут побожне схиляння перейшло у хлоп’ячу потребу бешкетувати. Ми гасали барвистими луками, збирали величезні оберемки квітів, ганялися за всім, що могло рухатися. Та зненацька я глянув на все це збоку, і мені стало соромно.

З найсучаснішої ракети, чуда мезонного століття, на незайману планету вироюється зграя дикунів і з первісною жадобою винищує все живе. Бр-р! Захоплення захопленням, але всьому є край! Увечері влаштували наукову нараду й вирішили займатися кожен своїми справами.

Бігти ставало дедалі важче. Я втрачав останні сили. Відпочити б! Але навкруги — ні дерева, ні скелі, на яку можна здертися. Вихід один — відірватися на максимальну відстань. Може, мені пощастить ковтнути води з он того струмка, перепочити бодай хвилинку. Думка про воду додала мені сили, і я помчав швидше.

Я пив і не міг напитися. Але захоплюватися не можна: вода — ворог бігуна! Примусивши себе одійти від прозорої спокуси, я впав на траву, докраю знесилений.

Здалеку долинало розмірене тупотіння. Воно посилювалося, ставало дедалі гучнішим… Ну, от і все! Відпочинок закінчено — пора! «Сто чортів, коли ж це скінчиться?!»

З кожним днем наша трійця робилася нахабнішою. Нема того, щоб подякувати за допомогу, — то те їм не так, то інше.

— Васю, ну що ти притяг?! — стогнав Серьога. — Це ж рослина земного типу! І як тебе сюди пустили? Головою треба працювати, хлопче! Нам потрібне принципово нове…

Тутешнє життя, так би мовити, поділялося на дві групи. Багато що дуже скидалося на земні форми — не зовнішністю, а за своєю суттю, біологічною схемою. Але спробуй догодити цим вередунам, якщо ти і в збирачі подався лише з цікавості.

Несеш їм щось новеньке й боїшся, чи не здіймуть на глум? Питаєш запобігливо:

— Ну, як, хлопчики, годиться, га?

— Мура! — Це — вирок. Вважай, що тебе назвали телепнем, нездатним відрізнити їжака від жаби.

Усі ми, їхні безкорисливі помічники, потай мріяли знайти таке, щоб у них очі полізли не те, що на лоба, а на самісіньку потилицю. Та щоразу одержували в нагороду тільки поблажливі усмішки.

Ми втратили цю надію майже остаточно, коли Мала раптом натрапила на Яйце. Ефект був разючий! Забувши про транспортні надбання цивілізації, усі троє рвонули туди на своїх двох. До знахідки було далеченько, але вони примчали швидше за наш вертоліт.

Ми побачили дивовижну картину. В центрі невеличкої улоговини лежало щось сліпучо-яскраве, барвисте. А навколо в дикунському танку вихилялися три постаті. Все зрозуміло: знахідка Малої відібрала в них розум!

Жарти жартами, але й справді: підстава для тріумфу була. Яйце мало дивне забарвлення. Соковиті, чисті тони перебігали по ньому смугами, плямами, зигзагами. Форма його була цілком земна, але розміри… З такого Яйця міг би вилупитися жираф!

Коли до наших біологів повернулася мова, вони, як завжди, засперечалися. Доводили щось гаряче й запекло, але чомусь пошепки. Нарешті, мабуть, порозумілися. Іван видерся на камінь, став у позу древнього пророка.

— Це справді яйце! — почав він спроквола. — Але чиє воно?.. Є два варіанти, — або — або! Спираючись на наші дослідження, можна припустити, що там буде або птах, або ящір, до того ж земного типу. Закон природи!.. Тому слід сподіватися — незвичайними будуть тільки розміри істоти. Одначе… — він зробив ефектну паузу. — Одначе є реальний шанс познайомитися з цим звірятком особисто. За всіма ознаками, воно має з’явитися на світ божий через два-три дні!

«Гм-гм… Не знаю, як кому, а мені чомусь більше подобаються птахи, ніж ящери… А втім — побачимо».

— Краще за все, — пророкував Іван, — влаштувати тут чергування. Цілодобове. І неодмінно з кінокамерою!..

Дні тяглися за днями, а наше «звірятко» й не думало вилуплюватися. Кожен з нас встиг побувати на вахті разів зо п’ять — і все даремно. А на трійцю сумно дивитися: по тричі на день вони з глибокодумними пиками вистукували, обмацували та вислуховували райдужне Яйце, втішаючи один одного тим, що «вже скоро».

На своє шосте чергування я йшов без будь-якого захоплення. Мені вже давно кортіло поглузувати з цієї химерної витівки. Однак я мовчав — хлопці й без того нудили світом.

Ніч була тепла, і я любенько влаштувався на траві, просто неба. Тихо шелестіло листя, десь далеко цвірінькала якась «форма життя». Дзюрчання струмка навіювало приємну дрімоту. Згадалося дитинство, ловля риби на березі річки…

Я прокинувся від пострілу. Щось боляче вдарило в груди. «Рація!» — майнуло у мене в голові. Я намацав скриньку блок-інфора. Так і є: від нього залишилася тільки назва.