Микола Дашкієв - Зорепади

«Дарма, — казав собі Савелій, крокуючи за інсектом, — у нас є землі, де півроку — день, півроку — ніч. Оце чудо, так чудо. Або взяти Африку, де водяться слони. А є ще країни, де ростуть пухирі з колючками. Кактусами звуться…»

Замислившись, він мало не наштовхнувся на провідника. Той дуже повільно перебирав лапками, вони в нього підкошувалися. Гладеньке пружне тіло зіщулилось, обвисло. І весь він став маленький і дуже нещасливий.

— Що з тобою, друже? — спитав Савелій занепокоєно.

— Ні-ч-чого, — відповів інсект ледь чутно, — все… нормально. Просто сонце зайшло…

Савелій здивовано глянув угору. Велика кошлата хмара наповзла на місцеве світило. Рухалася вона досить швидко, і хвилин через десять сонце знову засяяло на зеленому небі.

Інсект одразу пожвавішав. Його тіло роздулося і зробилося пружним, лапи замиготіли частіше.

— Дивний ти, друже, — мовив Савелій. — Під сонцем роздуваєшся, у затінку зіщулюєшся. Мабуть, ти комаха!

— Авжеж, — сумно відповів інсект. — Ти, гомо, ссавець, тобі добре. Від температури повітря не залежиш, сам собі робиш температуру. Адже в тебе вона постійна, так?

— Ще б пак, — відповів Савелій. — Коли завгодно — вдень і вночі, взимку і влітку.

— Ну от, — мовив сумно інсект, — а мені на сонці жарко, а в затінку холодно. Восени ми взагалі завмираємо.

— Як мухи? — поцікавився Савелій.

— Скоріш, як бабки, — відповів інсект. На дивному безгубому обличчі промайнула сумна посмішка. — Нашу планету населяють риби, комахи й плазуни. Життя взимку завмирає. Один динокан лютує.

— Що ж то за звір такий?

— Чудовисько. Такий, як і ти, ссавець. Йому байдуже, яка погода. Взимку він розриває наші нори і поїдає нас…

Інсект схлипнув.

— …нас, наших жінок і діточок малих.

— Ось ми його! — погрозив Савелій.

— Це ж тільки уявити собі, — сказав інсект, — не завмирає навіть узимку.

— Ну й що? — буркнув Савелій. — Яке диво! Я теж не завмираю. Взимку в нас життя вирує, як і влітку.

Цього разу інсект зіщулився з переляку. Він мимоволі прискорив ходу, озираючись на грізного землянина.

Савелій тільки посміхнувся. Невдовзі вони наблизилися до підніжжя гори. Інсект нерішуче зупинився і мовив:

— Ось тут динокан завжди спускається з гір… Можна мені піти?

— Іди, — дозволив Савелій великодушно.

Він поклав рюкзак і сів на великий камінь. Інсект нерішуче топтався поруч.

— Ви навіть не спитали, який він… — промимрив несміливо, — я можу розповісти, якщо хочете…

— Не треба, — перепинив Савелій добродушно. — Я знаю. Ростом мені по груди, молодий, сильний, линяє, худий, швидко бігає, добре плигає, має добрий зір і чудовий слух, кігтів не ховає…

— Досить! — скрикнув вражений інсект. — Я й половини цього не знаю. Хто вам розповів такі подробиці?

Савелій мовчки показав на ледь помітний слід у вологій траві.

— І ви з одного відбитку… — прошепотів приголомшений інсект.

— Авжеж! — відповів Савелій поблажливо. — Та справжній слідопит за однією волосинкою визначить стать, вік, зріст, силу, здоров’я, ситий чи голодний, місцевий чи захожий…

— Досить! — замахав лапками інсект. — Адже я не слідопит і ніколи не засвою мисливську мудрість. Я лише городник.

Він злякано відсахнувся, а потім побіг, весь час оглядаючись на страшного ссавця, який збирався захистити їх від другого страшного ссавця.

Савелій поклав рушницю поруч, розв’язав рюкзак і дістав зо два шматки хліба з домашньою ковбасою. Він устиг добряче попоїсти, перш ніж мисливський інстинкт підказав: час.

Так само неквапливо запхнув залишки харчів у рюкзак, узяв рушницю, звів курки.

Схилом гори ніби котилася важка каменюка. Від ударів здригалися дерева, ламалися крихкі стебла хвощів та королівських папоротей. Навсібіч розлягався тріск, скрегіт, приглушене ревіння.

Раптом із заростей кроків за двадцять од Савелія вискочив величезний звір. На зріст він був з теля, тільки лапи свідчили, що то хижак.

Шерсть на ньому звисала клаптями, з роззявленої пащі стирчали страшні ікла. Налиті кров’ю очі горіли.

Побачивши людину, звір зробив два стрибки і кроків за десять зупинився. Проте гадана жертва не кинулася навтьоки.

— Лишенько, — мовив Савелій скрушно, — до чого худобу довели! Запаршивіла, охляла, ребра стирчать…

Він витяг з рюкзака бутерброд з домашньою ковбасою і кинув. Динокан спіймав на льоту, грізно клацнув щелепами.

— Ну як? — спитав Савелій.

Динокан опустив хвіст на траву.

— Ото ж бо, — відповів Савелій задоволено. — Справжньої їжі ти, брате, не їв. Лови ще!