Микола Дашкієв - Зорепади

— У мене є внутрішня відмінність, — сказав Девід, — виразка шлунка.

— А ти пий своє віскі, — мовив Рой. — Своєрідна, неповторна зовнішність дає право індивідові вважати себе унікальним, а отже, ставити до життя цілком особливі вимоги. А що це дає, крім зайвих страждань?

— Іноді й постраждати непогано, — сказав Ларс Еванс. — Вважають, що саме страждання створило людину.

— Такою, як вона є. Але, можливо, зовсім не обов’язково їй бути саме такою. І до того ж, коли людина вже створена, чи не досить з неї страждань?

— Ну, звичайно, пора їй знову стати на всі чотири.

— Це зовсім не випливає…

— Та й де гарантія, — вів далі Ларс, — що в світі абсолютно однакових людей, якщо такий світ можливий, не буде страждань?

— Поясню, — сказав Рой. — Страждання — це наслідок нездійсненних бажань. Крім того, страждання пізнається тільки в порівнянні із стражданням ближнього. Адже ти не страждаєш від того, що не можеш підняти себе за волосся. От якби всі могли, а ти не міг, тоді ти почував би себе неповноцінним і, звичайно, мучився б цим. Отже, якщо ти бажаєш чогось і твоє бажання задовольняється, то чи є в тебе причина бути незадоволеним?

— Так! — сказав Девід. — От якщо мого колегу підвищать по службі, а мене — ні, я страждатиму, адже він нічим не кращий за мене.

— А ти займайся собі своєю справою, — відмахнувся Рой. — Я вважаю, що не буде ніяких підстав віддавати комусь перевагу. Звичайно, якщо геть усе, аж до розумових здібностей, буде уніфіковано. А до цього, здається, йде. — Він скосив око на Джеррі.

— Ви так говорите, — мовив я, — ніби це вже вирішене питання. Може, завтра вони знову стануть самими собою.

— Гм! Таких випадків поки що не спостерігалося. А кількість потерпі… навернених уже досягла півтора мільйона.

— За вчорашніми даними, — уточнив Девід. Рой підсунув йому келих.

З усього випливало, що Роєві навіть на думку не спадало, щоб якось усе знову стало на свої місця. Це мені здалося дуже дивним, і я спитав:

— А що, причина цього явища теж поки що не відома?

Настала хвилинна тиша.

— Журналісти завжди трохи соромляться зізнаватися, що вони чогось не збагнули, — промовив нарешті Томас Стенлі, визирнувши з-за газети. — Ходять різні чутки, але що в них реального? Кажуть, наприклад, що це дозволив уряд, дідько його знає, з якою метою. Може, для загального благоденства, як віщує містер Рой. Віруси, підмішані до жувальної гумки, особливе випромінювання телевізорів чи ще якась погань. Чого тільки не вигадають у наш час. А Стив, наприклад, учора нашіптував мені на вушко, що все це витівки космічних чужинців. Мовляв, вони задумали нас поневолити, а з безликою масою це зробити простіше.

— А ще простіше припустити, — сказав Ларс, — набагато природніше припустити інше. Ми так прагнемо пересічності, що це справді перетворилося на епідемію. Взяти хоча б ці конкурси безликості. Якщо сто років тому кожному було б приємно стати видатною людиною, то тепер… Є, звичайно, і в наш час такі оригінали, але більшості зручніше бути пересічними, сірими, непомітними. Саме непомітними. Чому? Та тому, що коли тебе помітять, то це в дев’яноста дев’яти випадках із ста не обіцяє тобі нічого доброго. Як ви гадаєте, якщо мільйони людей, ціла нація, а може, й не одна, хочуть одного і того ж, чи може таке бажання залишитися безрезультатним? Можливо, перебудова психіки потягне за собою фізичні зміни. Механізм цього процесу поки що не з’ясований, але я певен, що саме бажання усереднитися, прагнення до сірості…

— Та я ніколи, — перебив його Джеррі, який, здавалося, щойно прокинувся, — чуєте, я ніколи нічого такого не прагнув!

Ларс поблажливо всміхнувся:

— Бачите, є таке поняття, як психологія суспільства. Окремий індивід тут не відіграє ніякої ролі.

Всю ніч мене мучили страхітливі видіння: скрізь, хоч би куди повернувся, відчував безодню. І я серед цієї безодні — одна безсила цятка, мов укус комара. До того ж, я ні на хвилину не можу забути, що лежу ось тут, у своїй кімнаті горілиць на дивані. Це найнеприємніше, оскільки створює ілюзію, що я не сплю, і підкреслює реальність безодні. Мені моторошно, я знаю, що людей немає навкруги, я залишився один-однісінький серед жахливої безодні, цілковитої порожнечі. Я схоплююсь і біжу нічним містом шукати людей. Але їх немає. Двері скрізь розчахнуті навстіж, будинки пусті, ніде ані душі. Відлуння моїх кроків котиться вимерлим містом, і я болісно силкуюся пригадати, які ж були обличчя цих людей, бодай очі. Людина — яка вона? Що за дивне слово — людина… людина… людина… Я — людина? Я хочу роздивитися себе, обмацати обличчя, руки, але всюди зустрічаю лише порожнечу, безодню. Я не людина! Тепер я це знаю твердо. Я — тільки безсила цятка в просторі, укус комара. Я лежу на дивані, навкруги — спляче місто, мирні жителі. А проте немає міста, немає жителів, немає мене. Є тільки безодня, одна безодня, і десь у ній — чи тут? — нестерпно свербляча цятка без будь-яких вимірів — укус комара.