Микола Дашкієв - Зорепади

— Де зберігаються наші біологічні зліпки? — поцікавився я.

— В Центрі.

— Центр відновлює нас?

— Це нераціонально. Центр передає мені дані та команду Мозку.

— Але Центр може відновити?

— Авжеж.

— Навіть якщо тіло зникло?

— Так.

— Координати Центру?

Мозок байдуже прошелестів кілька цифр.

— Це в межах досяжності?

— Так.

— Розрахуй шлях гіперкрейсера звідси до Центру.

— На яку відстань мусить вийти корабель? — спитав голос.

— До самого Центру.

— Куди передати програму?

— На крейсер А-17.

Центр, звичайно, перебуває під надійним захистом, але від гіперкораблів захисту немає. Крейсер вийде точно в ту точку простору, де міститься Центр. Ну, а далі ясно. Два тіла не можуть існувати в одній і тій же точці. І крейсер і Центр перетворяться на енергію.

Я вибрався на поверхню, повагом підійшов до крейсера і сів за пульт. Не поспішаючи, перевірив програму і натиснув кнопку «Старт».

Як би ви почували себе, зустрівши кілька разів на день те саме незнайоме обличчя? Причому не десь там у малесенькому селі, а в найнесподіваніших місцях великого багатолюдного міста. Перший раз ви, напевно, не звернули б на це ніякої уваги. Під час другої зустрічі якась клітинка вам сказала б: «Сьогодні ми вже зустрічалися. Тільки де?» Трохи згодом ви пригадуєте, де саме, і тут же забуваєте про цю подію. Та ось ви зустрічаєте його втретє, і тепер вам уже не треба напружувати пам’ять. Ви з тривогою відзначаєте: «Третя зустріч за один день! Чого б це?» Негайно заспокоюєте себе, мовляв, звичний збіг.

Повсякденні турботи ненадовго заступають пригоду, та неспокій уже міцно засів у вашій підсвідомості, і ви мимоволі повертаєтесь до цих трьох зустрічей, відзначаючи дедалі нові подробиці.

І раптом ви відкриваєте для себе одну деталь, що змушує стривожитися не на жарт. Намагаючись уявити собі незнайомця, ви щоразу зазнаєте невдачі, бо зовнішність його — пересічна з пересічних. Подібних облич ви бачите тисячі, і в інший час навряд чи виділили б його з натовпу.

Але сьогодні трапилося так, що цей стандартний громадянин цілий день звертав на себе вашу увагу. Першого разу у вагоні метрополітену він спитав вас про зупинку, другого — намагався заговорити з вами в кафе, та, помітивши ваш подив, замовк і знітився.

Нарешті, втрете він підняв газету, що ви впустили біля кіоска. Тоді ви відсахнулися від нього, забувши навіть подякувати.

Що він, слідкує за вами, чи що? Ні, мабуть, у такому разі він намагався б не привертати вашої уваги. Схоже, що він шукає знайомства, та чомусь не наважується підійти і сказати прямо. Чи не хоче втягувати вас у якусь темну справу? Може, він шпигун? Аферист? Торговець наркотиками? З таким типом треба бути обачнішим.

Приблизно такі роздуми мучили мене одного теплого весняного вечора, коли, залишивши контору і трохи поблукавши вулицями, я повертався до своєї квартири на Дабл’ю-стріт. Підходячи до під’їзду, я вже махнув на все рукою. Але цей тип…

Якщо він чогось хоче, то рано чи пізно йому доведеться сказати про це. Отоді я подумаю, як бути. Тільки не треба одразу на щось погоджуватися. А тим часом нічого сушити собі голову. Можливо, це все-таки звичайна випадковість.

Підходжу до своєї домівки майже заспокоївшись, але тут в мені прокидається фаталіст [5] Фаталіст — людина, яка вірить у те, що над нею панують невідворотні обставини, неминучий вирок долі. і каже: «А, власне, що ми знаємо про випадковість? Ні, простих випадковостей не буває. Ти натикався на ту саму людину тричі за один день, хіба це даремно? Мабуть, цій людині судилося зіграти якусь роль у твоєму житті». Чи міг я уявити тоді, яким дивним чином підтвердиться моє припущення?

— Привіт! Як справи? — знайомий голос порушив перебіг моїх думок. Коли ж я побачив, кому належить цей голос, то так і застиг серед тротуару з одвислою щелепою. Той самий безбарвний суб’єкт наближався до мене, сяючи щонайщирішою посмішкою. Тут я раптом збагнув, звідки він взявся, і від цієї здогадки мені наче морозом сипнуло за шкіру. А вийшов він, виявляється, із дому номер сімнадцять по Дабл’ю-стріт, того самого, де я наймаю дві кімнати на другому поверсі.

— Слухайте-но! Чого вам од мене треба? — сказано, звичайно, грубо, та мені було не до чемності.

Посмішка сповзла з обличчя незнайомця. Він подивився на мене не вороже, але здивовано, пробурмотів «з глузду з’їхав» і пішов, озираючись.