Микола Дашкієв - Зорепади

«Ще й вдає, що здивований! Подумаєш, не привіталися з ним! Приперти б його до стінки чи поліцію викликати», — дратувався я все більше й більше, чудово, однак, усвідомлюючи, що провини за ним, власне, ніякої немає, і втручання поліції було б зовсім безглузде.

А потім з’явилася думка, від якої у мене похололо всередині: якщо при всіх чотирьох зустрічах він сам звертав на себе мою увагу, то скільки ж разів я міг просто не помітити його! Схоже, що він супроводжував мене цілий день, лише зрідка перериваючи нагляд спробами контакту.

Не дивно, що настрій у мене вкрай зіпсувався. Ввесь вечір я був похмурий. Навіть Єва закидала мені байдужість та неуважність і все запитувала, чи не болять у мене зуби. Я сказав, що болять. Чи варто хвилювати її всією цією нісенітницею?

А наступного ранку я зустрів його в ліфті, коли підіймався до себе в контору. Він увійшов до кабіни перший і, мабуть, помітивши, що я йду слідом за ним, чекав біля прочинених дверей. Коли я зайшов, він зразу ж натиснув кнопку потрібного мені поверху. «Все знає про мене!» — подумав я, і на мить мені стало лячно. Проте вигляд незнайомця трохи заспокоїв мене. Зіщулившись, він застиг у кутку, на обличчі — розгубленість, а очі занепокоєно бігають, уникаючи мого погляду. «Боїться», — вирішив я і відчув себе певніше. Взагалі, в ньому було щось від скривдженої дитини, з тією лише різницею, що дитячі обличчя рідко бувають такі невиразні. Чи не вчорашнє моє гримання так його збентежило? Навряд. Тут справа складніша.

Хвилин з п’ятнадцять я сидів, з головою пірнувши в роботу й намагаючись ні про що не думати. Моя нескладна праця полягала в… А втім, чи варто говорити, в чому вона полягала? Продаєте ви пиріжки, заправляєте автомобілі чи переписуєте ділові папери — хіба це має значення? В будь-якому разі ви продаєте свій час якійсь фірмі, щоб мати дах над головою, пару сосисок на сніданок та можливість раз або двічі на тиждень піти в кіно чи в якийсь клуб. У будь-якому разі цей час уже не належить вам — ніби ви й не існуєте зовсім. То чи має значення, на що саме ви витрачаєте години, які вам не належать? Все одно ви з нетерпінням чекаєте, поки ці нудні години скінчаться, і ви одержите можливість займатися своїми справами. Якими ж, дозвольте вас спитати, справами? Чи є у вас ці свої справи? Настає дозвілля, і ви або, лежачи на дивані, гортаєте сторінки якогось пошарпаного бестселера, або втупитесь в телеекран, дивлячись ті самі передачі, що й мільйони таких, як ви, або дивитесь ті ж самі фільми в кінозалах, ті ж самі вистави в театрах, чи розпиваєте ті самі напої в барах і перебираєте з приятелями ті самі нудні теревені.

Скажіть, чи зуміли ви, чи пощастило вам бодай раз на віку зробити те, чого не роблять щоденно всі інші? Адже ви так шануєте своє «я». А чи довело це ваше «я» хоч колись-то, що воно справді «Я», особистість, а не безлика сіра часточка одного неймовірно великого «над-Я»? Невже вся ваша індивідуальність зводиться до кольору очей чи волосся? форми вилиць? манери чистити зуби? Але це ж такі дрібниці, що й говорити про них не варт!

Он які дивні думки може раптом навіяти монотонна, до жаху одноманітна робота! Очі, натомлені безперервним глядінням униз, вимагають зміни положення, свавільно підіймаються, націлюючись в якусь вельми віддалену точку, сховану протилежною стіною. Але тут між мною і цією стіною увагу фіксує знайоме, мов нічний кошмар, обличчя. Уявіть, цей тип сидить собі, наче нічого й не сталося, навпроти, там, де повинен сидіти Джеррі, і вдає, що по вуха занурений в роботу. Моя задуманість щезає вмить. Мене проймає злість.

— Слухайте, це місце Джеррі, — кажу я.

Він зовсім зніяковіло бурмоче:

— Ні, він тут більше не працює.

«Ага! Соромишся, негіднику! Мабуть, влаштувався по знайомству, а старого працівника через тебе викинули на вулицю?» Я пригадую, що вчора це робоче місце було вільне.

— Майк! — раптом шепоче він. — Вийдемо на хвилину, мені треба з тобою поговорити.

«Ач, Майк! От нахаба!» — думаю я, проте виходжу за ним у коридор. Зараз я дізнаюся, що йому треба.

— Бачиш, Майк, — стелиться він. — Тільки постривай… Не заперечуй. Розумієш, Майк, я — Джеррі…

— Мені здається, що так жартувати недоречно, — відрізав я.

Він став зовсім нещасний.

— Ти можеш мені не вірити. Мені, власне, це й ні до чого. Та я все-таки постараюсь дещо тобі нагадати. Позавчора в буфеті, подивившись на Ніла Брандта, ти сказав мені… Ти пам’ятаєш, що ти сказав?

Я насторожився, але відповів досить різко, наголошуючи на останньому слові: