Петр Коломиец - День сірої хвилі

“І на якого дідька мені такі пригоди?” — зі злістю думав шеф “Ескадрону милосердя”.

Вони йшли хвилин з двадцять, а потім інспектор зупинився. До них долинув голос людських голосів.

— Нічому не дивуйтеся, — прошепотів інспектор на вухо Куперу. — Втім, вони ніколи особливо не цікавляться відвідувачами.

…Під величезним дощаним дахом сидів гурт обірваних людей — чоловіків, жінок, дітей. Посередині завзято сичало і стріляло навсебіч іскрами напівзгасле вогнище. Червонувате світло вихоплювало з пітьми пелехаті бороди чоловіків, довге скуйовджене волосся жінок. Мало не біля самісінького жару бабралися зовсім голі діти і скавчали, мов собачата.

Натуралісти саме вечеряли. Купер, напруживши зір, розгледів в їхніх руках картоплю, гриби та невеличкі рибинки, нанизані на тонесенькі палички. Завзято працювали щелепи. Орда жувала і глитала їстиво, не звертаючи уваги на гостей, які стояли біля вогнища.

Інспектор виставив одну ногу вперед і заклав руки за спину. Купер своєю поставою також намагався вдавати, що й він цілком спокійний. Уважно розглядав натуралістів. Дійшов висновку, що ця хижа під широким дахом правила їм за своєрідну спільну їдальню. Не помітив тут столів, стільців, жодної подоби ліжок.

Шеф “Ескадрону милосердя” вперше бачив орду натуралістів. Ким же були колись ці люди, де жили? Погляд Купера раз у раз зупинявся на інтелігентних обличчях з витонченими рисами. Оцей, мабуть, був учителем. Його жестам притаманні стриманість і велике почуття самоповаги. Так поводять себе ті, кому тривалий час доводиться бувати в центрі загальної уваги. А той… може, інженер, може, математик-обчислювач. Принаймні має якісь стосунки із точними науками. Вони обоє жили колись у великому місті, ходили на роботу, приносили додому платню. Чи були колись щасливими ці люди? Навряд…

Електромобілі зігнали їх з вулиць у підземні переходи. Хмарочоси ховали від них сонце. Бетон, асфальт і піногума закували землю під їхніми ногами. Місто стало залізобетонними хащами, ще жахливішими, ще зловіснішими, ще згубнішими, ніж найдикіша південноамериканська сельва.

А потім їх спіткала катастрофа: надійшла поштова картка, що сповіщала про звільнення з роботи. їхній, на перший погляд, впорядкований світ розсипався, мов картковий будиночок. Вони опинилися за бортом життя. Допомога з безробіття давала їм змогу якось існувати, не боячись наглої, голодної смерті. Але їм забракло чи не найголовнішого — роботи, активної діяльності, можливості самовираження, відчуття власної значимості, спілкування з людьми. І тоді вони залишили залізобетонні хащі, де ними ніхто не цікавився, ніхто їх не потребував, і зібралися на цій сплюндрованій багато років тому землі. І стали потрібними один одному. Заходилися садити картоплю, ловити рибу, ящірок, птахів, збирати гриби. Так вони знайшли собі “роботу”. Відмовилися від машин. Користувалися лише найпростішими знаряддями з металу, дерева та каменю. Взяли з цивілізованого світу лопату, сокиру, голку, ніж. Мокли під дощем, мерзли взимку. Вечорами тулилися один до одного і горнулися до вогню. Так народжувався натуралізм.

Натуралістські клани часом розпадалися. Одні не витримували важких умов життя і поверталися в місто, другі ставали волоцюгами, треті хворіли і потрапляли до благодійницьких лікарень. Поліція і фермери переслідували натуралістів, руйнували їхні табори, цькували бідолах собаками. Над ними збиткувалися преса та телебачення. Так тривало до того часу, аж поки уряд зрозумів, що йому, власне, дуже потрібен цей рух! Безробітні залишають міста. Ну, й добре — менше мороки, менше проблем у муніципалітетів. Хто ж зацікавлений в тому, щоб вони ходили на демонстрації, домагалися роботи, голосували за кандидатів опозиційних партій? Хіба ж не ліпше для суспільства, коли зайва людність живе у болоті?!

І уряд взяв під свою опіку натуралістів. Їм віддавали для поселення непридатні, спустошені землі, час од часу допомагали одягом, харчами, інструментом. Так натуралізм став чинником високої державної політики.

Професор Купер, психолог і соціолог водночас, знав історію розвитку натуралістського руху. Для цих людей коло буття замкнулося: далекі пращури вийшли з печери, а правнуки до неї повернулися…

Сорокарічний чоловік з дуже тонкими, інтелігентними рисами обличчя ніяк не міг вгамувати голод. Його довгі пальці жадібно шматували печену картоплю. Можливо, зовсім недавно вони натискували клавіші обчислювальних машин. Прогрес! Треба було оволодіти здобутками цивілізації, щоб потім упасти в печеру до первісного вогню.