Петр Коломиец - День сірої хвилі

Кілька років промайнуло відтоді, як Роні Купер, професор соціальної психології одного з університетів, очолив перший у країні “Ескадрон милосердя”. Його пропозицію гаряче підтримала Спілка соціальних реформ, до якої входили політики та найбільші підприємці країн. На допомогу прийшов і уряд. У проект вклали чималі кошти. Правда, згодом бізнесмени та міністри сподівалися значно зрізати кошторисні фінансування. Безробітні ж можуть обслуговувати бодай самі себе. Треба тільки вміло повести справу. Безробітний лікар, скажімо, лікуватиме своїх безробітних пацієнтів, безробітний вчитель даватиме початкову освіту їхнім дітям, безробітний електрик ремонтуватиме сусідам побутові прилади. І все — безплатно! Справді, багатообіцяюча, блискуча ідея!..

Очоливши “Ескадрон милосердя”, Роні Купер міг розраховувати на досить пристойну кар’єру. Якщо експеримент завершиться успішно бодай в одному сіті, то філантропи дадуть кошти для будівництва ще двох—трьох нових. Безперечно, “Ескадрон милосердя” може перетворитись на досить розгалужену, могутню організацію, яка своїми щупальцями охопить мільйони людей. А він, Роні Купер, професор соціальної психології, стане міністром.

…Навіть Куперу не часто доводилося заходити в кімнату контакту зі “Стеллою”. Нейрон-но-обчислювальна машина працювала в автономному режимі. Дати їй нове завдання можна було тільки в кімнаті контакту. Щоб зайти до неї, треба було натиснути кнопку на мініатюрному пульті. Ультразвуковий імпульс певної частоти відчинить броньовані двері. Ще один сигнал — і “Стелла” слухняно виконає будь-який наказ людини. Але цей пульт у сіті мав тільки Роні Купер.

Купер наклав на руки браслети біоелектричного контролю. Під час діалогу мозок машини чутливо реагував на ледь помітні зміни в психічному стані співбесідника. Словом, “Стелла” була здатна розуміти свого партнера, як то кажуть, з півслова.

Пальці шефа “Ескадрону милосердя” лягли на клавіші управління. Машина прочитала резолюцію на рожевих картках. На екрані спалахнуло лише одне слово: “Так”. Купер зняв з рук браслети з датчиками. Екран “Стелли” трохи поблимав і згас. Голову Купера ніби стиснув важкий пекучий обруч. Шеф “Ескадрону милосердя” вийшов із кімнати контакту. За ним автоматично зачинилися важкі броньовані двері.

Як довго Купер не міг заснути у кімнаті відпочинку! Змушений був навіть проковтнути дві снодійні пігулки. Чорна пітьма поступово поглинула його.

І от вранці прийшов фізіолог Стефансон, оперативний черговий, і повідомив, що Біллі Род-жерс, приречений на вигнання з сіті, таємниче зник. А сіті — це не те місто, де людина може щезнути з власного бажання.

Девід виповз із куреня на невеличку, добре втоптану галяву. Коричневі качалки очерету хилилися од вітру. Шерхотіло сухе торішнє листя. Чорна застояна вода бралася під вранішнім вітром ряботинням. Якась тварина, схожа на величезного пацюка, вистрибнула на купину, блиснула на хлопця очима-намистинка-ми і шмигонула в очеретяні хащі.

Незнайомець пішов, коли хлопець ще спав. І знову Девід залишився один. Він не знав, як вийти з цієї галяви на путівець. Чи не доведеться проблукати цілий день?

Він простягнув руку до нагрудної кишені сорочки. Фотографія батька та складена чотирикутником записка лежали на місці. Але Девіду здавалося, що записку він учора поклав в інший ріжок кишені.

“Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав…”

Вночі знову привидівся отой сон. А все почалося…

Девід повернувся з ліцею й нашвидкуруч пообідав. Невдовзі мав прийти батько. Ввечері, коли сутеніло, вулиці міста ніби вимирали. Муніципалітет заощаджував електроенергію, тому ліхтарі жевріли тільки уздовж центральних вулиць. Банди гангстерів почували себе цілковитими господарями на околицях міста. Тому всі квапилися додому ще задовго до смеркання. Навіть поїздка у власному автомобілі не гарантувала безпеки. Автоматні черги прошивали кабіну. Вбивці обшукували трупи й зникали.

Батька надто довго не було. Девід почав хвилюватися. І тут подзвонив телефон. Хлопець взяв трубку й почув батьків голос:

— Хелло, Девід! Ти чуєш мене?

— Ну, звичайно, — відповів хлопець. — Коли ти повернешся?

— Так сталося, синку, що ми, мабуть, побачимося не скоро. Може, через півроку…

— А що сталося? Куди ти їдеш?

— Поки що не можу сказати. Пізніше дізнаєшся. Але я обов’язково повернуся. Року не мине…

— А як же я житиму без тебе?