Василий Бережной - Тролейбусом до Хрещатика (на украинском языке)

А вагон справдi зiйшов з асфальту i, ламаючи кущi та дерева, котився схилом униз, у прiрву, де широкою смугою темнiє Днiпро...

- Дверi! Дверi! - закричав Льоня. - Вiдчинiть дверi!

Жiнка ще дужче ущепiрилась в кермо, i Льоня побачив, що її тiпає смiх. Тодi вiн пiдняв руку, щоб повернути запобiжну ручку вгорi, над самими дверима. Досить штовхнути її, як дверi вiдчиняться, а тодi... Але вагон так хитало, що нiяк не можна було вхопитися за ту ручку... Посував долоню по стiнi - ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, i рука вiдскакувала. Перед очима миготiло зелене вiття, тролейбус летiв донизу з великою швидкiстю, але темна смуга Днiпра не ближчала. Може, вiн ще встигне вiдчинити цi клятi дверi?

Стогнучи вiд безсилої лютi, знову i знову пiдсував руку до того запобiжника, пiдкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звiрка, що кожного разу вiдскакує вiд пальцiв. Це було нестерпно тяжко, але вiн не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тiльки так вискочивши з вагона.

Судомно скрюченi пальцi таки вхопилися за металевий язик, дверi з шипiнням вiдчинилися, i Льоня випав з вагона. Шпичаки зламаних кущiв-обпекли вогнем, гарячi пелюстки приклеїлись до самiсiнького тiла. Льоня тяжко застогнав i впав у забуття.

***

Професор полегшено зiтхнув i витер хусточкою чоло. - Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втратимо... Де пiдiбрали?

- Десь на Печерську, - вiдповiла медсестра, пораючись бiля пацiєнта, що нерухомо лежав на операцiйному столi. - Збило машиною посеред вулицi. Хотiв швидше сiсти в тролейбус.

Професор мимохiть окинув поглядом її постать - вже не молода, пiд очима "гусячi лапки", обличчя втомлене. "I як це в неї так добре виходить? подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацiєнта, вдихаючи йому життя. - Якби не вона - нiяка апаратура не допомогла б... Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам'ять, але то нiчого... Криза минула, житиме, от тiльки чи розповiсть про своє побачення зi смертю?.."

Уголос трохи сухувато сказав:

- Тепер можете вiдпочити, нiч минула.

- Ох i пiч... - Вона якось болiсно усмiхнулась. - Я вже боялась... Хоч i клiнiчна, але ж смерть... Правда, отой ще тяжчий був - молодий поет...

- З Кiровограда?

- Здається. Тодi ви теж...

- Що ми? - скинув бровами професор. - Ми тiльки допомагаємо боротися... Головне - життєвi ресурси органiзму.

- Авжеж...

Медсестра вимкнула свiтло. Реанiмацiйну палату виповнило сине київське свiтання.

Повiки пацiєнта стрепенулися, вiн розплющив очi i тихо спитав:

- А тролейбус де?

- Не хвилюйтеся, все гаразд. - Звичним жестом професор взявся перевiряти пульс.

- Я їхав тролейбусом до Хрещатика...

- Ну, ну... - Професор обернувся i виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввiмкнула запис i подала мiкрофон. Почалася ще одна мандрiвка в глибини психiки, як називає професор свiдчення тих, що побували по той бiк життя...

Ранок уже палахкотiв над Києвом.