І годі розраховувати на поблажливість — ні в біології, ні у фізиці, вважаючи, що Еволюція нібито “свідомо” ввела межі допустимої помилки, аби тим самим живити свою винахідницьку мудрість, оскільки цей трибунал, суддя в образі самої термодинаміки, заявить вам, що безпомилковість на рівні молекулярного відправлення посланців неможлива. Насправді Еволюція нічого не вигадала, нічого взагалі не хотіла, нікого, зокрема, не планувала, а що користується власною помилковістю, яка внаслідок ланцюжка комунікаційних непорозумінь цілиться в амебу, а влучає в солітера чи людину, — то причина того фізична природа самої матеріальної бази засобів зв’язку…
Отже, вона блукає в своїх помилках, бо інакше й не може бути — на ваше щастя. Зрештою, я не сказав нічого, що було б для вас новиною. Звісно, я хотів би вгамувати запал тих ваших теоретиків, котрі пішли надто далеко й стверджують, що коли вже Еволюція — це випадковість, спіймана необхідністю, і необхідність, яка осідлала випадковість, то людина з’явилася зовсім випадково, тобто з таким же успіхом її могло й не бути.
Ну що ж, в існуючій іпостасі, тій, що тут здійснилася, її могло й не бути, це правда. Проте якась форма, переповзаючи через види, мала дійти до Розуму з вірогідністю тим більше близькою до одиниці, чим довше триває процес. Бо хоч він і не намічав вас, хоч і ліпив індивідуумів принагідно, все-таки він виконав умову ергодичної гіпотези, яка стверджує: якщо система існує досить довго, то вона проходить через усі можливі стани незалежно від того, наскільки нікчемні шанси здійснення певного особливого етапу. Про те, які види заповнили б нішу Розуму, якби воцаріння на троні тваринного царства не вдалося мавпам, про це ми, можливо, поговоримо іншим разом. Отож не дайте залякати себе вченим, котрі приписують життю необхідність, а Розуму — випадковість. Воістину він був одним з малоймовірних станів, тому з’явився пізно. Одначе великим є терпіння Природи: не в тому, то в іншому мільярдолітті прийшла б ця несподівана радість.
То що ж? Не варто шукати винного так само, як і гідного похвали. Ви з’явились, бо Еволюція — свого роду гравець у карти, гравець не дуже вмілий, оскільки мало того, що вона блукає в своїх помилках, але й не обмежується будь-якою певною тактикою, намагаючись виграти в природи; вона робить ставку на всі доступні квадрати грального поля. Але, повторюю, ви вже це більше чи менше знаєте. Однак це тільки частина, — і, додам я, вступна — посвячення в таємницю. Всю його суть, відкриту вам досі, можна висловити коротко: сенсом засобу передачі є повідомлення. Бо організми служать для передачі послань, а не навпаки. Організми поза комунікаційною процедурою Природи нічого не означають: вони нісенітні, як книга без читачів. Щоправда, не виключене й зворотне твердження: сенс повідомлення є самим засобом передачі. Однак обидва члени висловлювання несиметричні, бо не кожензасіб передачі, не коженпередавальний пристрій є істиннимсенсом повідомлення, але таким і тільки таким, який вірно служитиме подальшійпередачі повідомлення.
Не знаю, даруйте мені,— чи не надто важко це для вас? Отже: повідомленняв Еволюції може помилятися як завгодно, але засобам передачіце заборонено! Повідомленняможе означати кашалота, сосну, дафнію, гідру, нічного метелика, павіана — бо його частковий, тобто конкретний у видовому відношенні, сенс зовсім не істотний; тут кожен служить на побігеньках, і, отже, кожен для цього придатний. Він є лише тимчасовою підпоркою, і хоч би як недбало був створений, це нічому не шкодить, досить, щоб він код передав далі. Зате передавальнимпристроям такої свободи вже не дано: їм помилятися не можна!
Таким чином, зведена до чистої функціональності, до поштових послуг, сутність передавальних пристроїв не може бути довільною: вона завжди визначається нав’язаним зобов’язанням — обслуговуванням коду. Нехай тільки спробує засіб передачі збунтуватися, вийти за межі своїх службових обов’язків — тут же зникне, не завівши нащадків. Саме тому повідомлення може користуватися засобами передачі, а вони ним не можуть. Воно — гравець, а вони — тільки карти у грі з Природою; воно — автор листів, які змушують адресата передати їхній зміст далі. Йому можна навіть спотворити цей зміст — аби липі він передав його далі! Саме тому весь сенс— у передачі; і неважливо, хто це робить і якийвін.
Читать дальше