Анатолій Стась - Зелена пастка

Єржі вибігла з води, побачила Володимира Степановича і помахала йому гумовою шапочкою.

— Он де вони обоє, а я їх шукаю! Ану, шибеники джунглів, бігом до машини.

— Що там скоїлось, Володимире Степановичу? Дайте ж хоч пісок змити. Мабуть, знову «останній» консиліум?

Я пірнув у воду. Та професор Синиця не дав мені довго плескатися. Єржі стояла біля нього вже одягнена. Цікаво, навіщо ми так спішно знадобилися йому…

Від Володимира Степановича годі було дізнатися про щось. Він загадково усміхався, зачиняючи дверцята аеротаксі.

Машина легко підстрибнула, пляж відлетів убік. Під крилом попливли вулиці міста, барвисті квітники на терасах. На даху нашої школи сновигали постаті в синьому та білому, там тренувалася шкільна збірна волейболістів. Іншим разом я хоч на хвилину причалив би до злітного майданчика, щоб перемовитися з хлопцями слівцем. Зараз за кермом сидів професор Синиця і вдавав, що не помічає моїх поглядів, звернених у бік хлопців, які пасували м'яч. «Метелик» облетів навколо шпиля Палацу Молоді й легенько опустився на пружну покрівлю нашого будинку.

Володимир Степанович поминув двері моєї кімнати, мовчки, все ще із загадковим виразом на обличчі, попрямував до батькового кабінету. «Батько приїхав!» — радісно подумав я, але мене випередила Єржі.

— Золтан! — вигукнула вона і повисла на шиї у високого дебелого чоловіка. З-за розсипаного волосся дівчини на мене поглянули усміхнені очі Чанаді.

Ми сиділи під черешнями в солярії, пили каву, яку приготувала Єржі. Порцелянова чашечка в руках Чанаді здавалася наперстком, він обережно брав її двома пальцями.

Щойно я спробував поговорити з матір'ю, щоб сказати їй про приїзд гостя. З'єднавшись з інститутом, я побачив на екрані грізного на вигляд дядечка з бородою. Не підводячи голови від паперів, він буркнув: «Оксана Петрівна годину тому вилетіла до Севастополя. Повернеться увечері. А що?» Вгледівши мене, бородань раптом вигукнув дзвінким молодим голосом: «Ти — Ігор? Правда ж, Ігор? Стій, не роз'єднуйся, хочу тебе спитати…» Я скорчив кислу гримасу і роз'єднався. Знаю, про що він збирався питати.

— Не турбуйся, до вечора похазяйнуємо самі, — заспокоїв мене Володимир Степанович. — Та й нашому гостеві треба відпочити з дороги.

Чанаді покрутив головою.

— Що ви, професоре. Яка може бути втома після польоту з Будапешта. Не встиг оглянутися, як опинився у вашому аеропорту.

— Але ви подолали не одну тисячу кілометрів учора та позавчора, — сказав Володимир Степанович. Чанаді щиро здивувався.

— Невже це написано на моєму обличчі?

— Бачите, мій дорогий інспекторе, відгадувати — не тільки обов'язок вашої служби, — усміхнувся професор. — Медицина також здатна дещо кумекати. Саме на вашому обличчі так і написано: ви перебували в польоті близько доби.

Чанаді жартома підняв руки.

— Здаюся, здаюся! Але я справді не стомився. Та й Ігореві, бачу, не терпиться розпочати серйозну розмову. Я вгадав, Ігоре?

— Вгадали, Золтане Йосиповичу. Без вас я не зможу до кінця зрозуміти багато чого. Що сталося з місіонером Ларсеном? Коли я у порту Хармю сказав англійському репортерові про зникнення Ларсена та про те, який вантаж він прихопив із собою, репортер од страху почав заїкатися. Наступного дня зарубіжна преса захлиналася в паніці. Потім з'явилося офіційне повідомлення: «Заява сина доктора Вовченка з приводу контейнера з бактеріями, вивезеного невідомо куди, відповідає дійсності. Однак підстав для тривоги немає». Як же так?

— В опублікованій заяві уряду Сені-Моро все було правильно, — кивнув Чанаді. — Щоб з'єднати події в один ланцюг, нам доведеться поглянути трохи назад.

Після того, як ти та Єржі зникли, в газеті, що видається в Пері, було надруковано замітку про вибух вертольота над джунглями в районі боліт. Там згадувалося і про тебе. Ось від цієї замітки і потяглася вервечка… Вірніше, ще одна вервечка, — продовжував Чанаді. — Бо перша повела до Ларсена трохи раніше, в той час, як на лівобережжі Вачуайо мисливці підібрали смертельно пораненого молодого індіянина. Ти сказав журналістам, що його звали Чульпаа — Гостре Око. Як видно, хлопець був сміливою людиною. Пройти понад триста миль через джунглі — це справжній подвиг… Помираючи, Чульпаа встиг сказати трохи більше, ніж про це повідомили потім у газеті. Він уже не мав сили пояснити, звідки прийшов, з чиїх рук вирвався. І все ж в останню хвилину життя хлопець назвав якогось білого, людину, невисоку на зріст, в якої начебто розсічене вухо. Чульпаа твердив, що зустрів цього чоловіка в лісі і той підступно накинувся на нього, ударив чимось важким по голові. Поліція Пері свідомо не допустила розголосу цих свідчень індіянина, щоб не сполохати вбивцю. Прикмети, вказані Чульпаа, швидко навели на слід злочинця. Ним виявився місіонер Гуго Ларсен.