Анатолій Стась - Зелена пастка

Мама поривається до «інтернату»:

— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!

Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум'ям, і пальми палають, як смолоскипи.

Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах — важкі кулемети. Напевне, хлопці першими дісталися сторожових майданчиків на вежах.

До нас прямує Загбі. Пов'язка на голові розмоталася, глибоко посаджені очі горять, як вуглини. Його рука на моєму плечі.

— Тобі треба летіти, Ігоре. Тобі, а також їм, — він киває на матір, на Єржі. — Ти казав, що за Великою рікою каджао та галу мають свої міста і селища. Розкажи їм про нас. Вони наші брати.

— Загбі, але ж ми з тобою… я думав…

М'яким жестом він зупиняє мене.

— За Кам'яним муром зосталося ще немало гадюк. Ми їх розчавимо, відплатимо за все! А тобі не слід залишатися тут.

— Загбі, зачекай… Невже ти думаєш, що вам буде легко пройти весь шлях до ріки? Сотні миль, суцільні джунглі. З жінками, з дітьми…

Вождь повернувся обличчям на південь, простяг руку — до далекого виднокраю слалися вічнозелені ліси. Сказав:

— Ми не підемо до Великої ріки. Там своє життя, ми його не знаємо. Загбі поведе своїх людей у джунглі. Тут наша земля, наш дім.

Оглянувшись, він узяв у юнака стрілу, відломив наконечник.

— Візьми на згадку.

Гострий, як лезо бритви, осколок чорного каменю. Я поклав наконечник стріли в кишеню. Що ж подарувати взамін? В мене не було нічого. Я відриваю від безрукавки червоний пластмасовий ґудзик і простягаю Загбі. Ґудзик здається крихітним на широкій долоні індіянина. Велетень затискає кружальце в кулаці.

— Загбі збереже. Прощай!..

Стрекіт мотора. Закам'янілі обличчя юнаків. Висока постать Загбі швидко зменшується.

Під нами сельва.

Тримаю напрямок за сонцем. В отакій порі в «замку» сеньйори Росіти воно світить зліва, тепер сонце заливає кабіну з правого боку, засліплює мене, коли я повертаю обличчя до матері. Єржі калачиком зібгалася в неї на колінах. Неначе дрімає. Ми летимо вже понад годину. До Вачуайо ще не близько. Час від часу мамині пальці торкаються моєї руки, ніби вона хоче переконатися, що я справді поряд, біля неї.

— Ігоре, поглянь, поглянь!..

Ні, Єржі не дрімає. Приклавши долоню до очей, вона мружиться від сонця, пухнасті вії тремтять. І тривожний вигук матері:

— Літак!

З боку сонця на нас падає темна тінь.

Гарячково шарпаю важелі. Машина ковзає вниз, земля наближається. Підсвідомо кидаю електроліт майже в піке. Гостроносий силует проноситься над нами. На крилах — пальмовий лист, емблема військової авіації Сені-Моро. В мене відлягло від серця.

Та що це? Винищувач робить крутий віраж, позаду наростає пронизливе виття моторів. Різкий удар, брязкіт. В груди б'є тугий струмінь, вдавлює тіло в спинку сидіння. В прозорому ковпаку кабіни виникає дірка, в ній свистить вітер. Запізнілий звук кулеметної черги змушує мене схопитись за плазмомет. Але ж винищувач із листям пальми… Чому, чому ж він накинувся на нас?

Кінець. Для гостроносої блискавки електроліт — нікчемна іграшка. Скоріше згасити швидкість, увімкнути вертикальні гвинти і падати вниз, бо порятунок тільки на землі, в джунглях… За спиною — стукіт пострілів, кулі шматують фюзеляж. Силует винищувача промайнув збоку. Прямо на нас мчить зелена стіна дерев, я вже бачу верхівки. Єржі затуляє лице долонями. Електроліт валиться на крило. Під вагою машини з тріском ламається гілля.

Це останнє, що я чую в ту мить…

Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…

— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..

— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!

Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім'я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.