Віктор Савченко - Ночівля в карбоні

В пам’яті миготять інші події, аж тріщить голова від них. Слід би припинити дослід. Варто лише клацнути тумблером. Але ні, він сидітиме, доки вистачить сили. Треба тільки взяти себе в руки, не переживати так кожну подію…

Рудольф нервово походжає по кімнаті. Уже година, як Арсен здригається, шарпається в кріслі, але повік, під якими швидко-швидко бігають очі, не розплющує. На лиці щохвилини новий маскарон: то перекошений від жаху, то блідий від утоми, то натхненний, то пристрасний. Чи довго здатна людина витримати таку гаму почуттів? Рудольф сів, поклав руки на стіл. Волохаті, в ластовинні руки, краще б їх ховати в рукави. Та то давня, ще школярська, звичка ходити з підсуканими рукавами. Висунув шухляду. До рук ніби прилипло батькове фото. “Франц, що ти накоїв там? — питає, ніби це він батько того молодого чоловіка, що на фото, а не навпаки… — Невже ти був здатний на зле? У тебе ж самовпевнене лице бюргера, який випадково натяг гестапівську форму… Тобі її дали сфотографуватись, адже так, Франц? Потім ти знову одягнув свого сірого костюма й пішов до контори, що на Олександерплац, де ти працював бухгалтером. Ну скажи, що це не так, Франце… І ніяких злочинів ти не чинив…

Тільки бентежить мене твоя усмішка. Це посмішка виконавця, а не творця. І в очах твоїх сталево блищать багнети тевтонця. Хіба тоді не думали, лише виконували?”

…Довкола чорна земля, без жодної рослини. Сутінки. На весь обрій червоно-чорна куля. Вона бубнявіє, бубнявіє, ось-ось трісне. Арсена охоплює нелюдський жах. Падає на землю, головою до кулі. Він мало не зривається з крісла. Але чому все — як у науковому фільмі? Хіба ядерна реакція протікає так уповільнено? Куля не поспішає, немовби боїться розірватися раніше, ніж він сповниться жахом… Це був страшний сон, який снився колись у дитинстві. Від того сну пробудив материн голос: “Арсенику, проспиш до школи. Вставай, вставай, любий”. Біля ліжка на килимку вигравав сонячний зайчик… Якусь мить повзли малорозбірливі кадри. Арсен розслабив м’язи, намагаючись використати прогалини в пам’яті для перепочинку. Але що це? Він бачить те, чого з ним ніколи не бувало. Це проявляється батькова пам’ять. Він уже не Арсен. Усе тіло шпигає, немовби в нього вп’явся рій розлючених ос. Ага… Він розвантажує вагон із сіллю. Їх чоловік із двадцять, у смугастих робах. Дрібні кристалики з лантухів сиплються на вологе від поту тіло. Нещадно смалить сонце. На пероні походжають есесівці. Під вагоном важко дихають відгодовані вівчарки — язики, мов полум’я. Нарешті останній лантух. На пероні у піддашші їх велика купа. Зверху накинули брезент. Есесівці наказують підмести вагони. Ось-ось не витримає, впаде. Тоді кінець. Смугасті роби його відштовхнули, показали, аби він краще вкутав брезентом сіль. Вони розуміють, що він звалиться, як тільки почне дряпатись у вагон… “Льоз, льоз! Давай, давай!” — покрикують есесівці. Хіба німецька мова така гидка? Але ж він колись, читаючи “Лісового царя” Гете, плакав. Ні, мабуть, усяка мова погана, коли вона в устах ката. Йому наказали теж лізти у вагон. Коли б не руки, що протягнулись до нього із отвору, упав би до самої морди вівчарки. З грюкотом зачинились двері, вагон шарпнуло, поїзд почав набирати швидкість. А тіло страшенно щемить; від того щему ось-ось зникне свідомість. Частіше постукують колеса. Стало ніби прохолодніше. Чується грюкіт засувів, іржаве рипіння завіс. На обрії палаюча куля сонця. Ось-ось вкотиться у вагон. “Вег!” Сонце заступив білявий хлопчисько в гестапівській формі — автомат напоготові. Позіскакували на гравійний настил. Віддалік ліс підйомних кранів, а далі — море. Що може бути краще від призахідного сонця та синього моря?.. Але все воно по той бік колючого дроту. На вежах кулеметники. Вони вартують море і сонце. Він сів на купу вугілля. “Штеен ауф!” — гаркнуло поряд. Посхоплювались. Від воріт ішов, ні, чавив землю ногами, кремезний військовий. Арсен шарпнувся в кріслі. То Рудольфів батько. Кілька днів тому Арсен поліз до шухляди свого колеги по олівці й там побачив фотокартку чоловіка в гестапівській формі. Щелепасте лице, зубам ніби тісно в роті. Під веснянкуватим лобом сталево-сірі очі. А посмішка… Що на фотокартці, що зараз. Напевне, так посміхається кобра, коли бачить, що здобич не втече. На звороті було написано від руки готичними літерами “Франц Мурке, 1943 рік”. Арсен тоді ні про що не розпитував Рудольфа. Він знав: тому це боляче.

Гестапівець сильно калічив слова, пояснюючи, що їм належить завантажити вугіллям судно. З підсуканих рукавів витиналися кощаві, вкриті рудим волоссям руки. Це руки Франца Мурке. Це Рудольфові руки. Десятьох залишили біля вагонів, решту — його теж — повели в порт. Знову нічого не видно, перед очима жовті кола…