Віктор Савченко - Ночівля в карбоні

— Ходімо… — почулося з коридора. — Шеф уже повернувся.

В дверях стояв Арсен. Рудольф повів відсутнім поглядом по його гандрабастій статурі.

— Ходімо, бо й цього разу проґавимо.

У Арсена смагляве обличчя. Під крутим чолом глибокі чорні очі. Рудольф підвівся; він побачив, що його колега тримає якийсь журнал.

Професор Кіпер сидів біля письмового столу, на якому, крім гори паперу та книжок, стояв кінопроектор, націлений об’єктивом у стіну. Професор міг переглядати звіти, не підводячись із високого крісла, яке нагадувало трон.

— Буна дзіо! — привітались вони, наблизившись до столу.

Професор кивнув, від чого копиця шпакуватого волосся розпушилася, стала ще більшою.

— Сідайте. Що нового?

— Ви ще не передумали, шефе? — запитав Арсен.

— Ні.

— Чому?

— Не бажаю ризикувати.

— Ви нічим не ризикуєте, шефе. Такі досліди вже ставилися багато разів. Жодного нещасного випадку…

— І все ж не можу дозволити вам ці досліди. Я відповідаю за ваше життя не тільки перед вашими батьками та своєю совістю, але й перед вашими державами. — Він говорив не поспішаючи, вагомо, ніби складальник у друкарні — “набирав” кожне слово.

Очі Рудольфа неначе розширились і тепер сталево поблискували.

— Ми працюємо у вас десять років, — почав він.

— …працюєте зі мною… — виправив професор.

— Добре. Ми працюємо з вами десять років. Ми звикли вважати вас патріотом інституту…

— Зараз уже не вважаєте? — карі очі затлілись цікавістю, крізь яку пробивались іскринки іронії.

Арсен нерішуче м’яв у руках журнал.

— Ось, — почав він раптом гортати сторінки. — Ось. Датчани вже провели такі експерименти над поновленням власної пам’яті людини. Двома-трьома роками вони мають намір приступити до поновлення спадкової пам’яті. Датчани, шефе, а не ми — міжнародний інститут біоніки.

— Дайте-но, — простягнув руку професор. Він поринув у читання. Лице з різкими, неначе тесаними, рисами було ніби сонним. “Кажуть, цей молдаванин знає до двадцяти мов, — міркував Рудольф. — Цікаво, яка ємкість пам’яті такої людини? Либонь, максимальна — 1013 біт…” Він подумав іще, що шеф із Арсеном чимось схожі, антропологічно схожі, обоє мають широкочолі голови, і в темних очах обох, мабуть, більше ліричного, ніж раціонального.

Нарешті професор випростався в кріслі, поклав руки на поруччя. Стаття, напевне, справила на нього враження, бо обличчя вже не холодило байдужістю.

— Ви знаєте, де я був останніми днями? На симпозіумі. Я не міг іще вам розповісти… Відомий вам Макс Брайт зараз проводить своє дозвілля у лікарні. Експериментував з власною пам’яттю. Щось, кажуть, не врахував під час експерименту.

Макс Брайт. Рудольф зустрічався з ним кілька разів. Приємний чоловік. У свої двадцять сім він уже був відомий усьому науковому світові.

— Шкода Брайта, — сказав Арсен. — У якому він стані?

— Кажуть, збожеволів.

— Ну що ж, це ще одна з тих офір… — почав було Рудольф.

— …яких вимагає наука? — продовжив шеф. — До біса тоді науку, коли вона така кровожерна.

— Але ж у датчан експеримент удався, — Арсен до професора. — Чому у нас мусить бути гіршим?

— Датчанам удався, американцям-ні. П’ятдесят відсотків ризику. Чи не забагато?

— Ніякого ризику, — сказав Рудольф. — Все передбачено. Ми маємо більші можливості, ніж американці й датчани. І ті, й ті користувалися примітивною технікою.

Професор Кіпер усміхнувся. Він теж був таким… Коли вже щось забандюриться, то хай там що, — свого доможеться. Колеги з академії недолюблювали його. Недолюблювали, проте керувати відділом біоніки в міжнародний інститут послали саме його, тридцятип’ятирічного професора Кіпера. А може, того й спровадили, що недолюблювали?

Рудольфові спало на думку, що посмішка у професора перчена. Недарма Кіпер у перекладі з молдавської — перець. Шеф усе ще посміхався, ніби забув закрити рота, в якому біліли міцні, трохи рідкуваті зуби.

— Гаразд, хлопці… Йдіть, готуйте свої експерименти. Але не забувайте про випадок з Брайтом. До речі, — професорів голос наздогнав їх коло дверей, — хто з вас буде першим?

— Жеребок покаже, — обернувся Арсен.

Низький коридор заливало мертвотним світлом неонових ламп. Він нагадував затоплений тунель.

— Як ти гадаєш, від чого збожеволів Брайт? — запитав Арсен у Рудольфа.

Той мовчки йшов, щось обмірковуючи, здавалося, не чує.

— Либонь, не розрахував частоти сигналів — імпульсів, і замість того, щоб дати розкладатися білкові, сталося навпаки — синтез білка і РНК. Тобто надшвидке запам’ятовування всіх дрібниць. Коли так, Брайт довго не проживе, — промовив Арсен.