Віктор Савченко - Ночівля в карбоні

— Тобі зараз добре?

— Так… Починай. — Від поруху губ закололо в скронях.

Рудольф почав умикати апаратуру. Нараз почулося гучне клацання лічильників, зеленаво замигтіли екрани осцилографів. Рудольфові здалося, що кімната повниться нетерпінням. Як би йому хотілося бути на місці Арсена, щоб швидше позбутися цього гнітючого очікування. Але жеребок першості випав Арсенові, Зараз він відкинувся з заплющеними очима на спинку крісла, ніби неживий. Спало на думку, що вони схожі на двох людей, один із яких, узявши кінець мотузки, ввійде зараз у катакомби, а інший чекатиме його коло входу, розмотуючи клубок.

— Давай, — ледь чутно Арсенів голос.

Рудольф уклав у його простягнуту правицю регулятор подразника, аби Арсен сам міг подавати біоструми на півкулі мозку, і з цього моменту відчув, що його колега зник у підземеллі. Які несподіванки підстерігатимуть його за кожним рогом лабіринту?

Заплющені очі. Думка швидко біжить повз якісь події — не розібрати які. Неначе кіномеханік дав стрічці велику швидкість — на екрані лише миготіння. Несподівано миготіння обірвалося… Хоч повіки й стулені, Арсен чітко бачить їхню кімнату. Він під впливом сильного почуття радості. В руці — перфокарта. Навпроти Рудольфове обличчя — теж радісне. Рудольф носив тоді борідку, цупку руду борідку, яка нагадувала щітку. Знову миготіння. Думка ледь устигає за пам’яттю. Він щойно побачив те, що було рік тому, коли вони розшифрували код спадкової пам’яті. Отже пам’ять фіксує події значимі, пов’язані із сильним моральним струсом. Все інше лишається непомітними подряпинами на склі, порожніми кадрами на кінострічці. Ці кадри проносяться із шаленою швидкістю… Стоп. Він серед розбурханого моря. Почуття розгубленості й страху. Попереду — п’ятиметровий вал із білим гребенем на вершині, позаду — гострі прибережні скелі. Ось вал перетворюється на пащеку велетенської акули, яка, бризкаючи піною, люто несеться на нього… “Пірнай!” — закричав собі й зник під водою. Його закрутило у вирі, вдарило об скелю, потім страшенна сила потягла знов у море, обертаючи, мов тріску. Моторошне відчуття, коли покидають сили. Руки й ноги полощуться у воді, наче канати. А он — новий вал… На мить побачив строкатий пляж, прикуті до себе сотні пар очей, та ніхто не наважиться кинути виклик морю. Хай краще один гине, аніж двоє. А вал наближається, підминаючи дрібні хвилі, і вже немає сили, здатної врятувати від цього страхіття. “Пірнай!” Голос Рудольфа зовсім близько. Ледь устиг вхопити повітря. Його плечі стисли міцні руки. Обох підхопило, закрутило навколо гострої брили, що випиналася коло берега. Рудольф ухопився однією рукою за камінь, притяг і його і вже не випускав, доки не відхлинула вода. Потім вони, хитаючись, побрели до берега. Море жбурляло піною, але було безсиле щось удіяти. Воно лютувало, бо проґавило свою жертву. Страшенна втома. Тремтячими ногами він зробив кілька кроків і впав на суху гальку. Здавалося, море вичавило із м’язів усю силу. Рудольф теж лежить поряд, важко дихає. Із саден сочиться кров. Несподіване почуття вдячності витискає недавній страх, утому… Знову замиготіли якісь незначні події. Думка аналізує щойно пережите. Це було щось із п’ять років тому. Вони з Рудольфом відпочивали в інститутському пансіонаті на березі Андріатичного моря. Того дня море хвилювалося ще зранку. До обіду шторм сягав шести балів. Жоден пляжник не ризикував купатися. Він стояв біля берега, не міг відірвати очей від знавіснілої стихії. Море хизувалося могуттю, ніби знущалося з людини, в очах якої палахкотіла рішучість. І людину охопив дивний шал завзяття. Арсен стрибнув, як тільки відкотився черговий вал. Його жбурляло з гребеня на гребінь, але він, сповнений свіжих сил, тільки реготав у обличчя зухвальцю-велетню. А той знав свою справу, непомітно відносив його до бескеття. І якби не Рудольф, що спостерігав із берега… Арсен відчув страшенну втому, ніби сталося те з ним не п’ять років, а лише хвилину тому. Море вичавило з м’язів усю силу й натомість влило нидіючий біль. А стрічка споминів усе розкручується й розкручується, чимдалі хутчіш, немов хтось умисне наддає швидкості. Раптом… Пахне нехворощ. Поки ще нічого не видно, тільки ніздрі лоскоче гіркуватий запах. Незвична легкість у тілі. Він купає свою долоню у волоссі дівчини. Воно ллється крізь пальці прохолодним чорним леготом. Руки дівчини обвивають його шию… “Ти писатимеш, любий?” — Її голос мрійливий і пристрасний, немов прадавня казка. “Писатиму”. Молодик, як перехилений ківш, обливає пагорб і річку медвяним світлом, краплини того світла мерехтять зірками на чорному тлі безкраю. Все гіркіше пахне нехворощ. Дівочі коси теж пахнуть нехворощю. В траві тріщить коник, десь зовсім близько, біля самої голови, можливо, навіть сховався в довгому волоссі… Чому все так поспіхом проноситься? Хіба не йшли потім на світанку додому, хіба не клялися в коханні? Хіба не було тих діамантів-сльозин на її смаглявому личку, там, в аеропорту? Яка жорстока думка? Вона, мов прес, вичавлює крізь решето часу всю воду подій, аж до сухого спомину. Йому було тоді двадцять один, їй — вісімнадцять. Вони листувалися два роки. Потім листи від неї стали надходити рідше. Згодом і зовсім припинились. Та й він усе рідше згадував своє перше кохання…