Віктор Савченко - Ночівля в карбоні

Рудольф занепокоєно поглядає на годинника. Годинник Арсен привіз із України й подарував йому на день народження. Плаский золотий прилад — його ремінець стискає зараз зап’ястя, немов джгутом. Дріботіння секундної стрілки — то кроки в майбутнє. Швидкі кроки… А колись же визначали час по сонцю, у Японії — навіть по запаху квітів. Либонь, мине ще з півсторіччя, й на годинниках зникнуть обидві великі стрілки. Люди вимірятимуть час секундами. Як на таку ощадність, людина встигне озиратися і в минуле. Вони з Арсеном одні з перших, хто почав це робити. Правда, Рудольф знає ситих наставників, які радять не порпатися у “перетлілому мотлосі минулого”, старанно ховаючи той “мотлох” од свіжого погляду. Так убивця ховає заплямований чорною кров’ю халат.

Та чи вільний він, Рудольф від докорів сумління за свого батька… Сусідка, Фрау Ельза, казала, що його батько був справжнім німцем і що він мусить тим пишатись. Але ж на батькові гестапівська форма. До того ж маленька Лізхен, із якою він ділився в школі сніданками, якось сказала: твій батько був жорстокою людиною. Вона те почула від своїх рідних. Непомітно спливли шкільні й інститутські роки. За науками він не встигав думати про минуле. Та й навіщо? Рудольфові завжди втовкмачували, що він учений і мусить думати лише про сьогодення. А про минуле й майбутнє за нього думатимуть наставники. Але ж перед його особистим сумлінням наставникам не відповідати. Рудольфові здалося раптом, ніби в кімнаті задушливе повітря. Він з грюкотом розчахнув кватирку.

Арсен сидить блідий, ні кровинки червоної в обличчі.

…Раптом сильний згук пароплава. Під ногами палуба. Глибочезний трюм напівзасипаний вугіллям. По вузькоколійці прямо до трюму котиться вагонетка. Зараз треба її перекидати, а в нього немає сили. За ним уже давно стежить рудий гестапівець. На щелепастому лиці ніби приклеєна все та ж гадюча посмішка. І рука весь час на кобурі. Вагонетка ткнулася в стояки, зупинилась. Він узявся тиснути важіль, силкуючись висипати вугілля в трюм. Але марно. Важіль здається незрушним. Іще одна спроба, та пальці самі розтуляються, він мало не зірвався в трюм. Гестапівець витяг пістолет. Напружив останні сили, ні, то вже не сили, то він наліг на важіль грудьми, нависши над трюмом. Вагонетка перекинулась швидко. Відчув, як летить разом із купою вугілля. З палуби долинув регіт. Веселий регіт… Втратив свідомість. Пам’яті не стало.

Арсен сидів із заплющеними очима. Тіло горить від солі й утоми, ніби все те сталося саме з ним. Треба виключити тумблер. Але в пальцях не вистачає сили.

…Раптом знову замиготіло перед очима. Тіло ломить, як у ревматика. Він лежить на вугіллі під самою стелею. Його таки не дали засипати. Хлопці, котрі працювали в трюмі, піднімали його все вище й вище на вугілля. Люк ще не закрили. На палубі голоси. Він підвівся, визирнув. Прямо перед очима — ялові черевики рудого гестапівця. Міцні черевики з високими кованими підборами зроблені на те, щоб у них пройти весь світ. Поряд автоматники. Біля самого борту — дев’ять смугастих роб — дев’ять його товаришів. Усі вони працювали на підземному заводі. Ластовиння на кощавих волохатих руках гестапівця нагадує краплини запеченої крові. Гестапівець підняв руку: “Фойер!” Дві автоматні черги як одна. Дев’ять попадали у воду як один. Гестапівець обернувся, плюнув у трюм. Арсен знову сіпнувся у кріслі. Він бачив лице Франца Мурке, ні, лице Рудольфа. Але той якимось дивом його не помітив, мабуть тому, що розстрілювали проти сонця. Важкі кроки по палубі. Ось їх уже не чути. Він висунувся з люка. Поранене сонце підкочувалося до обрію, заливало море кров’ю.

Арсен нарешті знайшов у собі сили вимкнути тумблер. Він не міг навіть поворухнутися. Батько колись розповідав, що втік із полону на швейцарському судні, яке в Ростоку брало вугілля. Швейцарці виявили його у відкритому морі, а потім здали в радянське консульство. Він іще очунював у госпіталі, коли закінчилася війна. Арсен відчув раптом, що наливається силою. Тіло вже не пекло, начебто з нього стягли кропив’яну сорочку. Він щойно перегорнув книгу свого тридцятирічного життя, з останньої сторінки до першої, й криваві сторінки батькової книги. Прочитав найемоційніші місця. Зараз його книгу слід відкрити знову на останній сторінці, аби продовжувати писати далі. Але чомусь лячно розплющувати очі, бо одразу побачить Рудольфове обличчя. Він чує неспокійний подих. Що йому сказати? Що його батько був катом? Арсен нарікав на випадок, який колись, дуже давно, звів їхніх батьків, а потім і їх. Правда, зовсім у іншій якості. Рудольф для нього більше ніж друг. Вони з ним одна людина на дві голови й чотири руки. За десять років Арсен не помітив у Рудольфові навіть тіні нещирості. Як же діяти? Раптом відчув: його плече обережно стискає кощава рука. В тому потискові нетерпіння й тривога. Арсен розплющив очі й відсахнувся: перед ним усе те ж лице. Тільки без гадючої посмішки. “Ну, як?” — питали Рудольфові очі. Мабуть, Рудольф не помітив на обличчі Арсена виразу жаху, який примусив би його відсахнутись. Він терпляче очікував.