Віктор Савченко - Ночівля в карбоні

Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Автомат мав ємкий магазин, і Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Рани між тим позатягувало, і половинки заворушилися, розгойдуючись із боку в бік. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив з ніг здорованя. Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною розлігся крик розпачу й болю, “дощовик” почав сильно газувати.

Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі обпирався, кинувся до літака. Біологи слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завись пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібне було повітря, він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками; поли смокінга тріпотіли, як чорні крила. Коли біологи наблизилися до літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:

— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих словах Таппінгер вискочив із кабіни і враз знову перетворився на згорбленого діда, важко обіперся об літак. Він пильно вдивлявся в обличчя винахідників, шукаючи співчуття.

Неподалік від злітної смуги на чорному пустищі залишилася кількатонна брила м’яса і шмат ротового отвору з чорними зубами. Живий гриб не зреагував на власну плоть. Між тим “дощовики” продовжували нищити все довкола. Один добирався аж до сельви. Над ним кружляли сполохані птахи, тривожні крики яких, разом із газом і пилюкою, доносив вітер. Другий і третій котилися до затоки й океану. Раптом “дощовик”, що був на березі затоки, зник. Його притягнули чаїні гнізда у скелях, і він зірвався. Другий об’їдав зелень неподалік від океану. Троє чоловіків дибали злітною смугою до затоки. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер підібрав по дорозі ціпок і, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився.

З гори урвища було видно, як бурунить вода біля берега і як на її поверхні розливаються руді плями. Часом із бурунів виривалися стовпи газу; їх підхоплював пасат і гнав до океану. Плесо затоки поволі вкривалося легким сірим порохом, який збивався хвилями в клубки брудного шумовиння.

Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному стояли перед Таппінгером, і він пояснював їм ситуацію.

— Все зрозуміло, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на чудовисько. Гадаю, вистачить.

— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового отвору, виросте новий гриб.

— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер показав рукою в бік сельви, де на узліссі серед дерев валили в небо два темні дими.

— Спалите ліс, — зауважив Спільман. В його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.

І сталося диво. Вираз незворушності на коричневому обличчі Мартеля Таппінгера швидко зазнав змін, здавалося, тріскається хітин. Дрібні “шпарини” з’явилися спочатку з куточків рота, потім під маленькими блискучими очима, в чорних зіницях яких засвітилася запопадливість, і нарешті нерухомі досі губи розтягнулися у винуватій посмішці, від чого у президента ворухнулись вуха. Чорний смокінг, біла сорочка, добре закіптюжена, і краватка-метелик видалися Спільманові театральним реквізитом, який іще зовсім недавно він бачив на видатному акторові, що блискуче грав роль володаря, президента крупної скотопромислової компанії, і в який убрався зараз театральний сторож.

— Що ж робити, хлопці? — голос керівника компанії тремтів.

Біологи німували. На узліссі захиталась крона, і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнулося в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водовертями і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

— Пішли, — сказав Спільман колезі.

— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски не залишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і легкою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, будь ласка, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!