Олександр Казанцев - Дзвін сонця

Зненацька Сірано угледів коня! Звичайнісінького земного коня!

Чи не сон це? А може, Тристан два тисячоліття тому привіз із Стародавньої Греції на Солярію лошат?

Вгадавши думки свого учня, Лоремітт стримано кивнув. Він вочевидь хвилювався — знову ковтнув цілющу крупинку.

Нарешті карета зупинилася біля одного з будинків. Перехожі, зодягнені в легкі шати, здивовано розглядали Сірано — надто недоладний вигляд мав він у своєму паризькому костюмі.

Сірано встиг помітити, що день тут коротший, ніж земний. Швидко вечоріло. Світило, що ховалося за горизонтом, як і на Землі, було в рожевому серпанку. А в бузковому небі одразу з’явилося два місяці — великий повний і менший, щербатий, що завис просто над головою.

Вони ввійшли до під’їзду, і ліфт стрімко поніс їх у піднебесся, до колишньої Тристанової оселі.

Подумки Сірано намагався уявити Ольду. Як вона зустріне свого судженого, котрий залишив її заради обов’язку? Земні жінки такого не вибачають…

Ліфт загальмував. З вікна Сірано розглядав панораму, яка розкинулася внизу, і шкодував, що не може пропливти над парками, вулицями, водоймищами. Він стис Тристанову руку, намагаючись хоч якось збадьорити його перед зустріччю з дружиною.

Ось двері розчинилися: на порозі застигла Ольда, мов жива статуя, якою Сірано марив після відвідин палацу кардинала Рішельє. Витончені риси обличчя — прямий ніс, що продовжував лінію чола, ніжні щоки, тремтливі губи і волошкові очі, в яких відбивалися і радість, і подив, і ляк, коли вона, незважаючи на гостя, припала до Тристана і вже зовсім по земному заридала.

З того, як Ольда схлипувала і горнулася до чоловіка, Сірано зрозумів: вона вірно ждала свого героя. І зайві були якісь слова та запевнення — обоє переживали прекрасну і щасливу мить довгожданої зустрічі.

Першим заговорив Тристан, по-давньогрецькому пояснив, що його супроводжує друг із далекої планети Земля.

Ольда привіталася до Сірано. Виявляється, вона вивчила земну мову і лише нею спілкувалася з Тристаном усі спільно прожиті роки.

Сірано скинув свого капелюха з пір’їною, зніяковіло відійшов убік і раптом відчув на собі чийсь допитливий погляд. Біля дверей стояла тендітна дівчина з білявим, схожим на Ольдине, але по-справжньому неземним обличчям.

— Як довго тривав цей ранок і день виростав світлоносний! — сказала, немов проспівала, вона гомерівський рядок.

Отже, і вона, Ельда, дочка Тристана й Ольди, так само володіє земною мовою?

Ельда наблизилась до Сірано, простягла до нього руки:

— Хай щастя та радість соляріїв торкнуться і гостя з Землі.

Сірано здивувався, як вона, наслідуючи земних поетів, дотрималася в цих словах гекзаметра. Серце забилося дужче, він покірно схилив голову, поправив на лобі пов’язку. Нараз згадав індіанську легенду про те, як “сини неба входили до дочок людських…”

Для соляріїв він — син неба! Хіба землянин не має права мріяти про щось схоже, не пізнавши на своїй планеті принад кохання?

Світ, що відкрився Сірано на Солярії, здавався таким упорядкованим, справедливим і багатогранним, немов у ньому поєдналися його особисті мрії з ученням улюблених філософів.

Солярії прийняли гостя, як рівного собі, до нього ставилися поважно й не стомлювали допитливістю. Він жив у домі свого вчителя, сім’я якого спілкувалася мовою еллінів.

На щастя, Сірано вивчив її ще в колежі де Бове і тепер через Тристана, Ольду й особливо Ельду пізнавав усе нове на цій планеті.

Ельда, яка виховувала маленьких соляріїв, взяла землянина під опіку. Вона передусім намагалася показати свої знання культури далекої Землі, а тому говорила з ним лише гекзаметром. І це вдавалося їй, вимова набувала хвилюючого колориту.

— Немає у світі святішого права, ніж виховання соляріїв-малих, — співучим голосом говорила Ельда. — Вони — немов пташенята, що у вас на Землі чи в давні часи у нас на Солярії. Розквітнути можуть вони пелюстками добра або страшним пучком лиходійства. І лиш виховання наситить їх чуттям і радістю братерства.

— Ти певна, Ельдо, що ми з’явилися на світ нерозрізнено однаковими і природа й далі творила нас незмінними?

— Ця думка твоя проймає наскрізь… Звичайно, права я почасти, та все ж… Згадай, у вас на Землі кожен живе ціною життя іншого. Смерть їстівних тримає усіх вас, убивство таких, як самі, дає вам бажані блага. А з давніх-давен на Солярії нашій не знають убивства, “кривава схильність” зникла сама. Від думки одної, щоб знищить когось, тут кожен із нас іздригнеться.