Олександр Казанцев - Дзвін сонця

— Дві окружності, що примикають одна до одної.

— Браво! А якщо розрізати уздовж? Сірано замислився:

— Мабуть, буде одне коло з точкою центра, що зосталася од голки. [18]

— Тепер зрозумій: коли Всесвіт зігнутий кільцем, то промені світла ідуть там не по прямих, а по кривих лініях.

— То й що?

— Між двома точками-планетами, що знаходяться в різних частинах кільця, але близько до внутрішньої поверхні, світло лине, огинаючи надзвичайно довгу дугу. Водночас не по кривій, а по прямій, проведеній через нульову точку прилягання внутрішньої поверхні кільця, через “полюс Всесвіту”, відстань між тими планетами мізерна! Отже, кораблі летіли по променю світла, долали непотрібні відстані зоряними безоднями, і на покинутих ними планетах минали тисячоліття. А по прямій, що відхиляється від шляху променя і з’єднує точки через “полюс Всесвіту”, тобто через місце зіткнення шкіри товстого, скрученого в бублик удава, летіти зовсім недовго.

— Отже, ти…

— Я провів удома десять років за солярійним часом. Але обов’язок учасника “Місії Розуму і Серця” знову повів мене до вас, щоб зустріти тебе.

— І я повернуся на Землю ще за життя кардинала Рішельє? — Сірано перевів погляд на екран. — Поглянь, Тристане! Офіцери прогнали священика, і той пішов собі. А он солдати підвозять хмиз, навіть колоди.

— Боюся, їм потрібний не місцевий, а католицький священик, — загадково сказав Тристан.

— Може, перелетимо на твоїй башті в інше місце Землі, щоб не відкладати справу Добра?

— Куди саме?

— Ну, хоча б у Нову Францію. Хай через океан, але там безлюдні місця і легше сховати в горах корабель. Це на півночі того континенту, де мешкає плем’я майя, до якого належав мій таємний вихователь у колежі де Бове.

— Той, хто визнав тебе за нащадка синів неба, що дали людям закони, за якими неуки-дикуни не забажали жити?

— Хіба тільки вони. А мої владнолюбні сучасники?

— Нова Франція… — задумливо мовив Тристан.

— Свого часу я познайомився з радником віце-короля, губернатором Нової Франції письменником Ноде, з яким звільняв Кампанеллу. Він і допоможе нам повернутися назад до Франції морським шляхом.

— Отже, ти рішуче відмовляєшся від того, щоб насититися на Солярії мудрістю майбутніх віків?

— Дозволь, учителю, відповісти віршем:

До духу свіжості,

В політ невтримних мрій,

В світ ніжних струн

З пітьми невігластва

До зірки мудрих дій

Мій прагне ум.

Та серцю вік нести

Земних проблем розвій

І важких дум.

Тристан довго розмірковував, а потім загадково мовив:

— Твоя правда, але…

Абат Жозеф Марлі, фанатик із монастиря святого Августина, своє дитинство провів в Іспанії, де виховувався, не маючи батьків, єзуїтом, отцем Філіппом.

Після його кончини Жозеф постригся в ченці вже у Франції і, ставши потім прославленим своєю ревністю абатом, не міг не згадувати про пишне аутодафе в Іспанії, яке колись так його вразило. Не раз він прокидався в келії, весь тремтів і ніби справді відчував запах диму й горілого м’яса, передсмертні крики і радість натовпу, що збиткувався з учора ще могутніх грандів, яких провозили мимо в колпаках блазнів. І досі він проклинає відступників-гугенотів, думає про колишні очищувальні вогнища, в священному полум’ї яких горіли не лише живі, а й ті єретики, котрі жили раніше і чиї останки викопували із землі, щоб віддати для спасіння заблудлкх і загиблих душ. Отець Жозеф вбачав в аутодафе акт найбільшого милосердя і турботи про грішників, які через святе полум’я знаходили безсмертя праведників.

Та ніколи не гадав абат Марлі, що йому в умовах сучасної Франції, при надмірній гуманності правителя кардинала Рішельє, який забагато дозволяє гугенотам-єретикам, пощастить не тільки бути присутнім, а й керувати справжнім аутодафе. На очах у графа де Пассі і лейтенанта де Мор’є він діяльно розпоряджався, як розкладати і підпалювати вогнище під сатанинською баштою.

Адже такого ніхто з присутніх не бачив! Коли спалахнули смолянисті смереки, прикладені до корпусу башти, могутній вогонь перетворив її на стовп полум’я. Похилого віку абат Марлі радів, як дитина: серце стискалося в фанатичному екстазі, пошерхлі губи шепотіли молитву.

Змірявши абата прискіпливим поглядом, граф де Пассі зауважив лейтенантові:

— Йому б бути маршалом Франції, а не попом, їй-богу, з допомогою Марлі ми виграємо цю облогу.

— Аби не спекти злочинців, ваша світлість, раніше, ніж їх побачить кардинал Рішельє.