Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Усміхаючись, Джіммі передав в ефір чотири рядки пісеньки “Томмі, Томмі, прийди до мене”, підняв заструг, що валявся поблизу, і вдарив по апарату.

На всій рівнині, похитуючись з боку в бік, підводилися люди з налитими кров’ю очима; кожного, хто встав, сповнювало бажання руйнувати все, що траплялося на шляху. Від радіорубки зосталися лиш тріски, розкидали чадні недогарки, трощили пляшки. Розлючені, сипонули на стартові майданчики. Рвали дроти, гамселили підборами в кнопки — жовті, сині, червоні… Трагічного запуску не сталося тільки тому, що дроти порвано, систему живлення виведено з ладу. Ракети, як і перше, цілилися в небо, давили тінню гурт здичавілих людей.

Після довгих спроб повалили нову, обвиту зеленою змією ракету. Від удару вона тріснула, з шпарини забив струмінь синього газу. Всі, хто був поблизу, попадали, охоплені шиплячою хмарою і скоцюрблені, як неживі. Решта кинулися геть, збиваючи одне одного з ніг. Зчинилося побоїсько.

Нараз увагу всіх привернуло скрекотання вертольота. Над островом кружляла зелена бабка, знижуючись над місцем сутички. Вона повисла за двадцять метрів од землі.

— Що тут коїться? Де капітан Шеррі? — кричав пілот.

Відповіддю була автоматна черга, що хльоснула знизу. Машина здригнулася, скособочилась, тоді повільно взяла курс на північ.

Увечері есмінці зняли з острова шістьох. Двоє померли тут же, на борту. Один вирвався з рук і кинувся у хвилі. Ще один наклав на себе руки. Двох — мене і сержанта Келлі — привезли на базу, потім сюди. Лікували…. Що зі мною було, пам’ятаю погано — крижем лежав. Іноді чув:

— Психологічна зброя… Синтез радіоактивного стронцію з газом. Жертви? Без жертв не можна, містер… е-е… містер…

Оповідач замовк, важко хапаючи повітря, майже задихаючись. Я злякано дивився в його розширені зіниці.

— Учора помер Келлі… — заговорив він різко. — Я вмру завтра-післязавтра. Чи не однаково, якщо вирок уже підписаний? Тапі усім нам поставила шах і мат! Встати б, — рвонувся він, — гукнути: люди! — Руки його шастали по столу, поки не наштовхнулися на кухоль. — Випиймо!

В його очах стояла смерть.

Пити в таку хвилину було тяжко. Може, тому так повільно виливалася у горлянку гірка волога. Коли все було випито, біля столу мов з-під землі виросли троє в сірих плащах. Двоє, нахилившись до Білла, сказали:

— Руки, Біллі, спокійно! Не можна без дозволу тікати з палати. Як ти тільки не потрощив тут усе на друзки?

Зловісно брязнули наручники.

— Ну, ходімо! Скажи о’кей другові. Веселіш!

І солдат Білл Хоуз, людина з очима, сповненими смерті, рушив до виходу між двох сірих, мов каміння, людей. Він ішов, зіщулившись, опустивши голову; скуті руки відтягувало донизу, ніби вони тримали щось неймовірно важке. Навколо реготали завсідники бару:

— Вбив когось, малюк? Га-га!

— Курча схопили! Підсмажте його на електричному стільці!

Третій в сірому підсів до мене:

— Хто ви?

— Репортер…

— Он як! Білл Хоуз вміло обрав собі товариша по чарці… Вашу картку. Так… Ну от: скажу вам слова, а ви запам’ятайте їх, як пам’ятали в дитинстві накази матері. Якщо ви десь бовкнете слово Бітч-Харбор… — Він значущо помовчав, потім простяг руки вперед, ніби вони вже були в наручниках. — Коли ж спробуєте заробити на цій історії, раджу: віддайте заробіток приятелям — на свій поминальний обід…

Він торкнувся капелюха й пішов, кинувши на стойку кілька зелених папірців.

Містер Мегг, особистий консультант президента з ядерних випробувань, цілком задоволений. Серію випробувань закінчено. Надто вражаючим був вибух в Атакамі. Пекло! Справжнісіньке пекло!.. “А втім, чудово”,— усміхається містер Мегг. Тепер він доповість президентові, і поки дипломати розводитимуть балачки про припинення, заборону та іншу фантастику, він відпочине на Каліфорнійському узбережжі.

Містер Мегг вельми стомився. Нервове перенапруження. От хоч би й та халепа з “Пепітою”. Сімдесят мегатонн — і раптом годинниковий механізм наче зірвався з прив’язі: стрілки закружляли наввипередки… Але ж з годинником з’єднаний весь оцей мотлох. Який жалюгідний вигляд мав колега Сімпсон, аж волосся дибом стало на потилиці… Згадуючи про “Пепіту”, містер Мегг відчуває, що у нього посилено б’ється серце. А як тоді він, Сімпсон, заволав: “Тікаймо!” — ніби справді можна втекти від вибуху. А от він, містер Мегг, не схибив, — хвалить сам себе містер Мегг. Сорок хвилин копирсався у “Пепіті”, а таки вийняв з її черева клятого годинника.