Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Надвечір ми знову зійшлися до майданчика, де стриміла в небо, мов поганський бог, Тапі. Біля її підніжжя, захлинаючись від задишки, плазував статечний непитущий Джо Вудхауз. Скинувши автомата й обмундирування, він рачкував і гавкав по-собачому.

Нас пойняв страх. Ми тупцювали, мов череда худоби в загорожі, і дивились на товариша, а він поводив навколо налитими кров’ю очима і гарчав на нас, не підпускаючи близько. Коли його схопили, кусався і скавчав тоненько, наганяючи на кожного мерзлякуватий жах.

Капітан Шеррі зібрав нас і сказав:

— Якщо помічу щось таке, як у Мітчелла і Джо, — накажу обшукати всіх до одного. Роздобуваєте сухий спирт?.. Знайду таблетки, — бога беру свідком, — розстріляю!

Ці слова заспокоїли нас. Звичайно, міркували ми, в усьому винен сухий спирт. І спека теж. Капітан виголосив правильну промову, і коли взяв бога за свідка, — розстріляє неодмінно.

До ночі табір ущух, але я заснути не міг: перед очима стояло дурне обличчя Мітчелла, вищирений рот Джо. Я крутився на ліжку, як раптом увійшов Джіммі. Злодійкувато озираючись, нечутно підійшов до мене:

— Білл, вона світиться…

— Хто?

— Світиться, Білл…

— Хто? Кажи!

— Ракета!

При цих словах Джіммі подивився так, що в мене мороз пішов по спині.

— Джіммі, тобі нездужається. Піди спочинь, — сказав я і одвернувся до стіни.

Але Джіммі не пішов. Він нерішуче переступав з ноги на ногу і нарешті торкнувся мого плеча:

— Білл. Я… ти знаєш, я боюсь…

— Чого? — підскочив я на ліжку.

Губи Джіммі тремтіли, на скронях ряснів піт, він боязко шепотів:

— Цієї клятої Тапі, Білл. Вона світиться, ходімо, поглянеш!

Ніч була темна, наче притрушена сажею; до майданчика ми дісталися навпомацки. Два ряди ракет погрожували небу чорними пальцями, а перед ними висіло у повітрі кошлате чудовисько і дихало, пульсувало спалахами зеленого вогню. Хвилі світилися й перекочувалися по його довгому тілу, звивалися навколо, немов насичені електрикою хмари; деякі пасма стікали донизу, висіли по боках скуйовдженою вовною і, відриваючись шматками, з шерхотом танули в повітрі. Невидимі струми пронизували все навкруги; волосся ворушилося, обличчя, руки вкривалися сиротами.

Позаду тупцював Джіммі:

— Тікаймо, Білл, тікаймо!..

Джіммі відтяг мене, і ми побрели, наче зв’язані. Горло щось перехоплює, намагаюсь видихнути повітря, але разом із повітрям виривається регіт, і я провалююсь кудись у темряву…

Отямився я від різких поштовхів. Джіммі тяг мене на плечах до барака.

Потім Джіммі сидів біля ліжка, по-старечому зігнувшись, опустивши руки між колін. Світло погасло.

— О-ох! — чи то видихнув, чи то простогнав Джіммі й рвонувся до дверей.

У темряві чути було шарудіння, бурмотіння, стукіт. Табір гув, мов джмелине гніздо. Та ось різко, несподівано хльоснула музика. Джіммі увімкнув радіовузол на всю потужність; у кожній кімнаті, на майдані ревів джаз, розсипаючи куплети хвацької пісеньки “Томмі, Томмі, прийди до мене…”

Так само раптово музика стихла, але, наче за сигналом, підхопився увесь табір. Люди кудись бігли, наповнюючи ніч гупанням підборів, криками. Мене зірвало з ліжка, викинуло за двері.

Щербатий місяць щойно зійшов над морем; у мідному світлі коливалися спини, підняті руки, автомати. Потік мчав до складів. Двері спиртного блока було вибито, зсередини викочували барила, виносили бутлі; я теж схопив діжку, вдарив по днищу…

— Стривайте! — почувся голос капітана Шеррі. — Назад, шакали!

Але підбігали нові, рвалися в темряву складу.

— Назад!.. — Два кривавих спалахи прорізали темряву, то стріляв капітан.

Хтось упав, захрипів, качаючись по землі. З пітьми гукнули:

— Бий його!

Коротка черга — і суха постать Шеррі переламалася навпіл.

— Світло давай! — лунало з глибини складу.

— Світло! — підхопили інші.

Спалахнули сірники, біля входу запалало кілька барил; полум’я охопило барак, затремтіли червоні відблиски.

— Склад горить! Склад! — зчинився лемент. — Рятуйся!

Всередині блока, у гущі розгулу дибилося блакитне полум’я. Долинув зойк обгорілих. Щось спалахнуло, гухнуло, засліпило оранжевою блискавкою, стіни складу впали…

Зійшло сонце і освітило картину погрому. На місці бараків догоряло смердюче сміття, від продовольчих складів не залишилося й сліду. По табору покотом лежали люди, обвуглені, мертві, живі.

Непошкодженою лишилася тільки будка радіостанції. Звідти надривно вила сирена. Центральна база запитувала острів. Кілька чоловік підвели од землі голови, серед них — Джіммі. Над силу підвівся, підійшов до апарата.