Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Рвучко, як піаніст останній акорд, Командуючий натискає на клавіатуру селекторів:

— Відставити! — кричить він пункту СУ.

— Назад! — бомбардувальникам над Європою.

— Відбій!.. — підводним човнам.

Минуло сім хвилин. Ракета пролетіла над полюсом…

— Зупиніться! Зупиніться! — волає Командуючий. Він схожий на дитя, котре намагається голіруч втримати падаючу стіну.

Хруснули стиснуті пальці. Командуючий заплющує очі, глибше втискується у крісло. Світ пішов обертом.

У Президента відбувалася нарада з в’єтнамського питання. Величезна карта Азії лежала на столі, наче скатертина, кути її спадали до підлоги. Чотирнадцять радників, голова до голови, сперечалися над картою, як здобути перемогу. Президента серед них не було, він з сусідньої кімнати розмовляв по телефону з донькою. Вона полаялася з чоловіком, зачинилася у спальні і безперервно телефонує батькові: “Як мені бути?” Вп’яте Президент залишив радників, щоб по-батьківському сказати їй:

— Мирися. Таке бувало і в нас з мамою.

Донька спересердя кинула трубку. Це означає: дзвінок пролунає знову.

Уже не раз Президент просив своїх домашніх не відривати його від справ через родинні чвари. Як горохом об стіну! Важко бути президентом і водночас батьком сімейства…

Може, владнається? Навшпиньки Президент відійшов од апарата, та, перш ніж відчинити двері, затримався: виразно чулися голоси радистів.

— Дайте мені чотириста тисяч солдатів! — вимагав військовий міністр.

— Не розумію, чому б не кінчити враз усю цю музику! — перебив містер Девідс. — Півдюжини охайних “Айч” — і досить розмов. Адже пропонує генерал Хайзентауер… — Девідс був цивільний і тому вірив у силу зброї. “Айч” — воднева бомба, на його думку, сама досконалість; варто скомандувати: “Раз, два!..”, і на взаємне вдоволення Девідса та громадян Америки з комуністами буде покінчено.

— А чому б не скористатися з корейського досвіду? — долинуло з іншого кінця столу. — Мікроби не згірш од бомби “Айч”. Фірма “Армстронг енд Компані” пропонує єгипетську чуму часів фараонів першої династії.

— Так? — спитав хтось, — по голосу чулося, що він за чуму.

— Спосіб лікування засекречено.

— Дайте мені… — гуде військовий міністр.

Президент не чекає кінця фрази, він роздратований хатніми чварами і безглуздою суперечкою радників.

— Панове! — входить він до залу. — Пора дійти спільного рішення.

— Чотириста тисяч солдатів… — наполягає військовий міністр.

— Сьогодні чотириста, — кидає у відповідь Президент, — завтра п’ятсот, а може, шістсот, а мо…мо… м…м… — президент мимрить, вирячивши очі у куток кімнати. Голови радників, мов на шарнірах, обертаються вслід за його поглядом. На табло палахкотить червоне світло. Більше того, шкала з поміткою безпечного часу світиться до половини, — з моменту тривоги минуло сім хвилин… По колу радників пробіг шелест, ніби вітер пролетів над очеретом. Пролетів і завмер — усі оглухли від тиші… Десь у кінці коридору грюкнули двері, хтось швидко побіг, загриміли гвинтові сходи. І знову запала тиша, мов у домовині. Тільки табло розширювало смугу світла, ковтаючи одну за одною секунди.

— Пане Президент, — свистячим шепотом мовив військовий міністр, звичний бас зрадив йому. — Вам… треба зійти вниз!..

Це стало сигналом — криком душі всіх присутніх. Радники притьмом кинулися геть із кімнати.

— Пане Президент, швидше. — Міністр тяг Президента за руку.

Дивна картина відкрилася Президентові. Коридор, завдовжки мало не чверть милі, порожній, немов церковна паперть сльотливого дня; тут і там розчахнуті двері, валяються папірці, канцелярські папки. Ніде ані душі, останній службовець — усе ще було чути — стукає каблуками по східцях, поспішаючи до протиатомного бункера.

— Господи… — прошепотів Президент.

— Скоріше!.. — тяг його за руку військовий міністр.

Найдивніше, що зграя радників мчала нечутно, мов на крилах: одні попереду Президента, інші поруч, — але без жодного звуку, як сови. Тихо влетіли у тамбур, до президентського ліфта.

— Панове! — попередив військовий міністр, до якого зрештою повернувся голос. — Ліфт бере не більше восьми чоловік…

Тільки-но підійшла кабіна, увесь натовп, наче приплив, ринув у бляшану коробку: десять, чотирнадцять чоловік… Лише хирлявого Девідса було відкинуто. Він торсав зачинені двері, дивився потемнілими очима і благав:

— Пане Президенте, я — Девідс…

Хтось натис на спуск, кабіна здригнулася, пішла вниз.