Дмитро Бузько: Старим Дніпром в останній раз.

Вдалені, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори...

Пароплав біг поковзь блискучим темним лаком річки.

Трипільські гори! Що вони бачили?..

Даремне намагався режисер Анощенко в «Трипільській трагедії»* одрубаними пальцями змалювати чорний жах героїчної загибели палкої молоди, що пішла рятувати честь прапору рад супроти куркулівського героя — отамана Зеленого.

Тільки тут, у цих байраках, таких зручних для притулку бандитів, у цій темній, критій згори тільки лаком, прирві чорної води, виразно й жваво відчувалась жахлива подія...

— Отам якраз загинув пароплав «Гоголь». А ондечки скеля, що з неї жбурляли комсомольців у вир,* — почули ми розмову в гуртку подорожніх — екскурсантів Сумської партшколи.

— А от, диви, щоб через пару років не довелося й вам, товариші, підпілля покуштувати. Що, як війна та, може, часткова або тимчасова поразка, та посяде ворог частину нашої території...

Розбалакалися про міжнародні події. Де там! Хіба ж оце залізна молодь («цвяхи б з цих людей робити!») та може сприймати можливість поразки, хоча-б тимчасової?

— Хлопці... Організуймо вечерю, бо ж їсти охота!.. — експансивним вигуком прериває кремезний хлопець із дужими щелепами й жвавими очима нитку песимістичних міркувань... І враз розвіяв їх вітром молодости, що їй аби свіже повітря, рух і простір, то вона все зорганізує з однаковою енергією: і вечерю на копійки, і опір ворогові.

Організуючи вечерю, заговорили про Дніпрельстан, куди екскурсія їхала.

— Гей, старий Дніпре! Та ж ніхто не пануватиме над тобою, крім електроенергії, теж зорганізованої, як і вечеря з копійок, оцими людьми-цвяхами, що зуміють, як треба буде, ще краще за запорожців боронити твої береги, — думали ми, слухаючи жваві розмови молоди...

— Отже, буржуазія панічно евакуюється тільки-но ревнули гудки заводів! — згадали Косинчину вигадку,* що теж був пасажиром на пароплаві...

А він, тимчасом, уже готуючись «на десант» у Трипіллі, розповідав, як там бандити ще недавно жахали людність.

— Ото вже проти ночи чимчикую я одного разу до свого села. Коли раптом серце притиснуло, щось недобре вчулося. Озирнувся, аж бачу — щось мене ніби здоганяє. Я — ходу! А воно за мною! Я — бігцем! А воно й собі взялося вноги!.. Ледве у свою хату вскочив, похапцем зачинився на защіпку. Аж воно як загуркотить у двері, та й кричить:

—Грицьку! Сховай мене скоріше в хату: бандит мене здоганяє. «От тобі й маєш, — думаю! Та це ж Щуряків Петро. А я від нього тікав»... А потім виявилося, що Петро тікав од Степана.

—А від кого ж тікав Степан? — запитав хтось.

Усі реготали...

— Той такий, що не скаже, — відповів Косинка.

Коли всі висміялися вдосталь, Ґео Шкурупій філософськи зауважив:

— Бачиш, Косинка, критика тебе за Трипільського бандита вважає. А який же ти бандит, коли від свого переляканого товариша тікаєш?

Тарас Григорович Шевченко був великий гіперболіст. Ця думка виникає несамохіть, коли подорожуєш Дніпром і бачиш його цілу добу. Тоді поволі переконуєшся, що всі його якості трохи перебільшені великим співцем його просторів та берегів.

Спереду на обрії повстають чорні хребти гір. Це, звичайно, не гори, це — кручі, але не маючи инших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них рівнина й степ.

Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжуються ранок.

Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.

Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіря... Ліворуч лише обрій — але він рум'яний, він починає потроху посміхатися й підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає, і місяць уже почуває себе зовсім зайвим.

Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.

Гори поволі уходять кудись у правий бік і раптом здається, що місяць стримголов падає у Дніпро, — це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.

Під цей ритм в уяві виникають співи й нарешті починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченківського «Заповіта».