Дмитро Бузько - Ціною крови

Сьогодні Хмара був хмурий. Мало сказати — хмурий. Йому аж нудило від цього паскудного життя.

Он Химко вже голову на руки поклав. Зараз як хропне! Бо вже носом тихесенько й ніжно свистить. Ще б пак, — з ранку до півдня на вокзалі вагони вантажив.

— Д'ех, життя наше пролетстудентське!

Хмарі аж слина покотилася, так схотілося з прикрости плюнути.

Він не обідав сьогодні. Вчора теж. Ну, і позавчора. Та й взагалі, пальців не вистачить порахувати дні, що минули від його останнього обіду.

Але було б помилкою поставити його песимізм на рахунок порожнього шлунку. Де там! Він уже п'ятий рік замість звичайної людської їжі гризе граніт науки. А це гартує дух, визволяє його від ганебного шлункового рабства.

Чи ж не був він ще позавчора веселий і жвавий? Правда, вже тоді тривога підкрадалась до нього. І раптом спиняла сміх, стискала люттю шелепи...

Але ж він ще змагався. І знов реготав з вивертів Хпмка, що передражнював обурення професора, коли в авдиторії раптом залунало його, Химкове, всепереможне храпіння.

А сьогодні — годі! Хмара не хоче з себе істерика удавати. Йому що? Покотилася, — туди їй і дорога. Хіба перша? Наталка — теж. Давно вже. Та ще й не підкопаєшся під неї...

Так одверто:

— Що ж, — каже: — економічна спілка, не більше. Поки обидві сторони вигоду з неї мають — триває. А ні — розірветься, та й годі...

Навіть сам Хмара її боронив. Міщанська романтика. Попівство, лицемірство ... Хіба в 999 на 1000 шлюбів не те саме? Кохання, скажете? Хе...

«Кохання є фізіологічний потяг плюс свідомий чи несвідомий обрахунок матеріальної чи духовної вигоди, що може дати в життю об'єкт кохання».

От і все. Фізіологічний потяг — це випадкове й нетривке. Місяць, два та й годі. Нехай не брешуть, що він лишається на все життя. Коли б так, не зраджували б при першій нагоді одне одному.

Отже, не великий огріх його зовсім з формули викреслити.

Досить, коли нема фізіологічної огиди, тоб-то є гарантія з часом тої самої взаємної звички, яка ставить основу шлюбного життя з боку фізіології.

З «несвідомого чи свідомого» обрахунку можна обрати «свідомий». Бо ж усвідомлення своїх вчинків є перший крок до того, щоб бути організованою людиною.

Де кінчається матеріальна й де починається духовна вигода —біс його розбере. Наприклад — мати змогу купити собі всі підручники для навчання, щоб не витрачати 50% порції своєї щоденної енергії на шукання їх, — це як, матеріальна чи духовна вигода?

От і все.

Наталка каже, що її «приятель» — свій хлопець.

Що-правда — підстаркуватий. Ну, і геморой безсумнівний. Так що? Фах його гемороїдальний — бухгальтерія.

Проте — як він Наталку шанує! Живуть вони затишно. Наталка має рішуче все для своєї мрії — добитися в майбутньому професури.

Марійці теж охота вчитися. От і все...

Хмара глянув в її бік і аж рипнув пюпітр перед ним — так він стиснув його з люти руками: бліде Марійчине обличчя й синці під очима виразно говорили про надто велике захоплення першими шлюбними днями.

Вчора зовсім не приходила до Медіна. Позавчора як пішла з тим непманом до його господи, то тільки сьогодні о півдні вийшла.

В Медіно зараз же побігла до канцелярії й сплатила плату за навчання. А їй чимало довелося платити. Якраз підчас реєстрації приїхав до неї з села батько — мати вмирала. Ну, а як реєстрацію проґавиш, тоді, відома річ — хоч до наркома звертайся, не допоможе: деруть. без усяких комнезамовських привілей...

Хмарі це, звичайно, байдужісінько. Що йому Марійка! Ну, хороша була дівчина. Головне — зуби у неї, зуби! Найкращий зуботехник у світі не виготує такого рівненького рада... перлин, хотів би сказати Хмара. Але ж це дрібнобуржуазне порівнянна.

Ну, і очі — теж. Такі вже ясні та жваві, ніби в них гормони веснянку справляють.

Взагалі, у дівчини внутрішні секреції, видно, на ять. Та й зовні видно — прекрасний прибуток мало б з неї населення пролетарської держави. Мало б, коли б не...

Д' ех, і за віщо ж боролися!

Може, Хмара не боровся? Де ж там. Хоч і був він тоді хлопчаком — підпаском громадської череди. Але ж справно тримав звязок із червоними партизанами. Інформатор був хоч куди.

І от на тобі, — псу під хвіст!

Коли скінчилася лекція, Хмара бачив, що Марійка на нього немов чекає. Хмара обурився: невже вона гадає, що він її до її «хахеля» проводитиме так само, як раніше він її додому проводив.

І він замішався в юрмі студентів. Йому, властиво, байдуже. Він може навіть з нею балакати. Він нічогісінько проти неї не має. Але йому просто не охота з нею зустрічатися. Краще він із Химком поговорить.