Михайло Грєшнов - Північна зірка

Пропозиція захопила Віктора зненацька. Знову він не був готовий.

Ела ждала відповіді.

— Бачиш… — Віктор відчував, що розмова не вдається, як і вчора. — На Землі… — Слова не йшли до нього, думки у голові розпорошувалися.

— Не треба, — втретє обірвала його Ела. — Не треба.

Звелась на ноги — тонка, як лоза:

— Я покажу тобі водоспад.

Рушила берегом. Віктор ішов за нею. Метрів через двісті звернули у бічну ущелину, і картина помінялася. Замість синіх скель звелися бурштинові — у повітрі, здається, потеплішало.

Віктор думав над розмовою, що дійшла краю. “Залишся. Зі мною”. На мить подумав: залишитися? Навіть захотів залишитися. Не тут, у синіх скелях. На теплій світлій галявині. Адже залишалися далекі предки Віктора на південних коралових островах… Дівчина йшла попереду — пливла: рухи її були наче музика. Це Віктор спостеріг з моменту зустрічі. Ступнути, підхопити її, закружляти!.. Але ж він нічого не знає. Про неї. Про цей чужий і складний світ. Все одно він підхопив би Елу на руки… Хлоп’яцтво, одразу присаджував себе Віктор. І водночас бачив, відчував кожен її крок, рух.

— Сюди, — Ела піднялася стежкою вгору. Невдовзі вони вийшли під сонце, побачили іскристий водоспад.

У жовтих, як золото, скелях він здавався золотим. Піна біля його основи горіла розплавом; нижче, у звивах берега, струмував метал, ніби випущений з плавильної печі. Ела ступнула до струмка, перестрибнула на протилежний берег. Вийшло це у неї незграбно, вона охнула, сіла на камінь.

Віктор миттю опинився поруч:

— Що з тобою?

Ела спробувала підвестися, але не могла обіпертися на ногу.

— Що? — запитував Віктор.

— Нога…

Крізь прозорі трав’яні сандалії Віктор побачив, як червоніє, спухає щиколотка. Вивих, визначив він. Підняв дівчину на руки.

— Боляче?

— Так…

Цього разу лаконічна відповідь не образила Віктора. Він переступив через струмок, поніс дівчину по стежині униз. Пухлина на щиколотці збільшувалася. Вивих, утвердився Віктор у своєму здогаді.

Йшов неквапом, притиснувши Елу до себе, щоб бачити, куди ставити ногу на ковзкій стежині. Намагаючись приховати сльози, можливо, гримасу болю, Ела заховала обличчя у нього на грудях.

— Нічого, — підбадьорював він, — потерпи.

Їй було нікуди подіти руки, вона обвинула ними шию Віктора.

— Нічого, — повторював він, — зараз…

Проте слів своїх не чув, може, лише думав?.. І стежини не бачив, ноги машинально намацували опору. Єдине, що він відчував, — Елу, яка гарячою грудочкою горнулася до нього. Руки Ели обіймали його, від них було гаряче, і Віктор відчував, як у ньому самому здіймається гаряча хвиля, він дужче стискав дівчину. “Ела…” В імені її була музика, у руках — пристрасть.

— Ело… — щойно він мріяв підхопити її на руки. І от вона з ним. — Ело!

Дихання її стихло, сльози перестали пекти груди Віктору. Зненацька вона звела обличчя. Повернулася до нього.

— Як у вас кохають? — глянула йому в очі. — На Землі?

Мить якусь Віктор не одривався від її очей. Вони ждали. Вимагали. Віктор сильніше притиснув її до себе, поцілував у відкриті губи, відчуваючи разом з жаром дихання холодок зубів.

Поклавши Елу у крісло в кабіні, Віктор с пробував вправити вивихнутий суглоб. Це йому вдалося.

— Вікторе!..

Ела міцно склепила повіки — чи то не дозволила собі плакати, чи то замкнулася в собі.

— Так? — відгукнувся Віктор.

— Що це було?..

Віктор нічого не відповів. Вона сама знає і відчуває його думки. Навіть слова про кохання були б тут непотрібні. Замість них говорили обійми, губи Ели. Вона без слів розуміла це. Може, почуття її були незрозумілі Віктору. Але його почуття, він упевнений, зрозумілі їй.

Мовчки Віктор зачинив дверцята кабіни.

— Ми полетимо?

Ела розплющила очі, глянула на Віктора так само, як там, біля струмка.

— Відлітаємо?.. — У запитанні були недомовлена думка, недомовлене бажання.

І це був чужий світ, чужа галявина з синіми скелями, дівчина, яка належала цьому світові. Віктор не міг відповісти на її запитання. “Хіба що забрати її з собою на Землю?..” — майнула думка.

Підняв авіет у повітря.

Чотири дні Ела із забинтованою ногою лежала в каюті у Віктора.

За цей час він багато дізнався про планету.

Місто біля підніжжя пагорбів зовсім не місто. Це розсадник, у комірках якого визріває музика — згустки енергії, що є мешканцями планети. Комірками необов’язково бувають кущі та дерева. Ними можуть бути твіли.

— Але ти! — вигукнув Віктор. — Ти ж земна дівчина!