Михайло Грєшнов - Північна зірка

Не торкаючись рукою, відкрила нішу у зеленій стіні. Ледве чутне до цього звучання вирвалося на площу. Дзвеніли струни: мелодія піднімалася, набираючи висоту, силу, і опускалася у повільному ритмі. Тулумбаси, може, інші інструменти, схожі на тулумбаси, закінчували кожний акорд. Паузи між закінченням і початком акордів нагадували зітхання. Струни співали, тулумбаси закінчували акорд, і це скидалося на спокійне дихання після великої, успішно завершеної роботи.

Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.

Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.

У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?

Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.

— Тут були будинки? — запитав Віктор.

— Так.

— Де ж вони?

— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.

Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.

Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.

— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.

— Піду.

У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.

— Машини?.. — У голосі Ели прозвучав чи то подив, чи то смішок.

— Машини, — відповів Віктор.

— Навіщо?

— Щоб прилетіти сюди. До вас.

— Навіщо? — знову запитала Ела.

Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.

Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.

З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала Віктору, як і під час першої зустрічі, листок з водою і сама з такого ж листка напилася.

— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.

— Мені так хочеться, — відповіла Ела.

— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.

— З твоїх думок, вони звучать…

Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.

— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.

Віктор слухав дивну мову, не перебиваючи.

— На Іллірі еволюція йшла іншими шляхами. Звук народжує у повітрі не лише коливальні рухи, хвилі — це дуже елементарне сприйняття. Звук народжує потік електронів, напрочуд тонку хмарку, яка у процесі еволюції — у нашій атмосфері, звісно, — уточнила Ела, — стала живою. Так само, як на Землі атоми і молекули утворили живий білок. Еволюція створила цивілізацію. Звук можна матеріалізувати у предмет, у живу істоту, якщо хочеш. Та в основі нашої цивілізації — гармонія, музика, а в основі музики — математика.

На мить Ела замовкла, промовисто глянула на Віктора:

— Математика — сама гармонія, музика. Ти згоден?

— Чому ти одна? — запитав Віктор.

— Я не одна. Нас багато.

— Хто вони? — запитав Віктор. — Вчені, зореплавці?

— Кожен з них — музика.

— Але ти земна дівчина! — вигукнув Віктор. — У тебе тіло, очі, усмішка!

Ела відповіла:

— Ти ще нічого не знаєш…

Віктор провів її, обережно опустив у підйомнику.

— Підеш сама?

— Так.

Ніч стояла темна, зоряна. Місяця у планети не було, Чумацький Шлях лежав над лісом, по обрію мільярди і мільярди зірок. Яких тільки світів немає серед них…

Віктор не запитав, де живе Ела, куди попрямувала. Встала з-за столу, обірвавши розповідь на півслові. Ніколи не перестане дивувати людину Всесвіт. Ніколи не буде йому краю. Двадцять два парсеки. Потім сто двадцять два. Потім тисяча… І зорі, зорі… Віктор усе ще дивився на Чумацький Шлях.