3
Користуючись короткими годинами високого сонця, Куніцин під прозорим куполом бази натхненно ліпив реконструкцію. А втім, про натхнення Олексія Сидоровича знав лише він сам. Гладке, як у манекена, жовтувато-сіре безгубе обличчя здавалося зовсім нерухомим: темні контактні лінзи в очних заглибинах робили його сліпим. Вузька спина Куніцина горбилась над столом через незручну позу; пальці на незграбних довгих руках спритно щипали пластилін. На що вже гарна була Віола, яка несподівано з брязкотом скинула скафандр у гермотамбурі, — оливкові щоки розпашілися від бігу, очі сяють, — та Олексій Сидорович навіть голови не повернув.
— Ви знаєте, щойно одна химера кружляла навколо мого шолома — невже хотіла познайомитись?
— Самовпевненість гарної жінки, — з якимось механічним скреготом сказав Куніцин, граціозно відгинаючи кінці пелюсток. — Навіть універсальні химери й ті залицяються до вас…
Віола гнівно стріпнула розсипаним волоссям:
— Здається, Рагнар каже правду…
— Так, це з ним вряди-годи буває.
— Він каже, що всі його культури в чашках Петрі скисають, коли ви заходите в лабораторію.
Ксенопалеонтолог лише ручиськом махнув і встав, як завжди зачепившись ногою за приварену гвинтову ніжку крісла. Реконструкція була готова: чи то квітка, вкрита лускою, чи то морська зірка лежала, обтікаючи червоними пелюстками куполок-підставку. Віола здивувалася, поглядаючи то на скульптуру, то на її автора, який похмуро мив руки під краном:
— Невже він такий на вигляд, наш бідолашний звір?
— Через мільйон років ви, напевно, теж будете виглядати трохи гірше, ніж зараз.
— Ні, справді, шеф, ви на диво галантні, — розсміялася дівчина, тонким пальцем обводячи веретеноподібні пелюстки. І раптом зняла реконструкцію з підставки:
— Ви не заперечуєте?
Почувши ствердне хрюкання, вона обережно наблизила краї пелюсток і зігнула їх кінці всередину. Пелюстки з’єднались ідеально, і “квітка” перетворилася в кулястий плід.
— Атож, — мляво посміхнувся Куніцин, прихилившись до ввігнутої стіни, і засунув руки до кишень. — Не така ви й нездара, як мені видалося спершу. Я, грішним ділом, подумав, коли ще креслив схему, що це справжнісінька розгортка поверхні кулі.
Він відштовхнувся від стіни і, звичайно ж, налетів на стіл.
— Оця броньова луска вкриває пелюстку лише ззовні. Зісподу, очевидно, були органи харчування, руху… Повзав собі спокійно, поки не виникала небезпека. А ледь що — згортався, і спробуй його вкуси. — Куніцин забрав реконструкцію, розгорнув і посадив на підставку. — Цікаво б знайти того, хто міг би його злякати.
— Мені чомусь здається, що живих ворогів у нього не було, — раптом упевнено і серйозно сказала Віола. — Вся Химера продірявлена кратерами, як сир. Коли всі вулкани працювали, кулькам тільки й лишалося, що котитися.
Безброва, безгуба маска повільно зморщила ніс, підняла куточки рота: Олексій Сидорович радів.
— Ні, без сумніву, спілкування зі мною іде вам на користь, Віоло Вахтангівно! Можливо, все так і було. Адже і нашого звіра колись залило лавою… — Куточки ротової щілини одразу обвисли, немов Куніцину завдавало великих труднощів рухати маскою. — Ідіть до вашої Наілі, а я поки на честь наших відкриттів приготую лукуллівський обід. [5] Лукуллівським особливо пишне і вишукане частування називають на честь римського патриція Лукулла, який прославив своє ім’я розкішними бенкетами.
Посоромившись спитати, що таке “лукуллівський”, Віола зачинилася в гермотамбурі і почала надягати скафандр. Дивовижна поведінка Куніцина, якого прозвали на базі “людиною-невидимкою”, дуже дратувала її в перші дні. Тоді й без того нила душа від розпорядження Координатора Експедиції зарахувати її, першовідкривача, в загін “кротів” — палеонтологів. На жаль, Віола не вчила ксенопсихологію і тому була б зайвою в групі Прямого Контакту. Довелось узятися за вивчення еволюції універсальних химер — теми важливої, але такої, що не відповідала головному бажанню Віоли.
Між тим Прямий Контакт з кожним місяцем здавався все менш ймовірним. Віолі уявлялося, що саме вона могла б зрушити справу з мертвої точки, вона доймала Куніцина своїми проектами. А шеф групи лише глузував та підсміювався — весь якийсь ходульний, стертим обличчям і шарнірними рухами схожий на робота із старовинних фантастичних фільмів. Вона полагіднішала до шефа лише тоді, як почула від усезнаючої Наілі Іїїекірової, що Куніцин побував мало не в двадцятьох зоряних системах; йому кілька разів пересаджували штучну шкіру на обличчя і тіло…
Читать дальше