Андрій Дмитрук - Аурентина

— Вам знайоме таке прізвище — Саянов?

Віола на своїх губах піймала слова відвертого зізнання. Саянов народився пізніше, ніж вона, але не прийняв безсмертя, серії оновлень. Це був дивний, мужній філософ, оригінальний мислитель, який наприкінці двадцять третього століття вийшов з руху “природників”. Віола чула виступи Саянова, навіть брала участь у диспутах щодо його ідей, відстоюючи протилежну точку зору. Пізніше він зник — очевидно, у великому космосі. Зараз би йому виповнилось… Але Сократу, якому дев’яносто два, не слід знати вік Віоли.

— Саянов? Чула. Щось пов’язане з енергетикою живих істот?

— Ширше, значно глибше й ширше. Саянов вважав, що постійно оновлюваний і нестаріючий Всесвіт віддає свою силу всьому, що розвивається. Ця сила немовби переливається з рівня на рівень. Сонце віддає її Землі, Земля — гірському хребту, що росте, гори — лісові, ліс — тваринам і людям…

Вони заблукали в найстарішу частину кладовища, що сховалася під прямовисною скелею, серед лускатого обвислого коріння гірського лісу. Вузлуваті сліпі змії сповзали по урвищу до важких плит, в які були вмонтовані бронзові кільця, до справжніх надгробків, що прикривав ли прах перших переселенців і самого дивакуватого засновника аркадської колонії.

— …Він думав, що перемога над індивідуальною смертю — фальш, самоомана, так. Живе вічно живе і без ваших оновлень. Ви порушили контакт з природою, штучно зафіксували себе на місці. Саянов казав, що розвиток на Землі закінчився, скоро перестануть народжуватися діти і нові думки… Ваші прилади перестануть відмічати творення, так…

Віола посміхнулася, відчувши, що якийсь клубок підступає до горла. Дух диспутів, що провалилися в запаморочливу безодню століть. Завзяття молодих співбесідників за столиками, їй було вже тоді під п’ятдесят, але вона запалювалася не менше, ніж ці юнаки й дівчата, які радісно поспішали перекреслити неквапливий, вистражданий досвід батьків. О, ці дошкульні фрази, хвацькі афоризми, що злітали ракетами над сум’яттям Залу Суперечок! А діти й досі народжуються, діти безсмертного людства, аж ніяк не менш горласті й непримиренні, як ті, що сперечались за столиками з сухим вином і морозивом…

Старий присів на камінну лаву біля розколотої стели із стародавніми віршами. Відсапався і спитав тихо, майже урочисто:

— До речі, ви знаєте, чому Саянов залишив Землю?

— Не знаю, — чесно призналася Віола.

— Як же так? Адже у вас є Відновлювач Подій!

…Кумедний старий. Хто такий Саянов для Землі, для Кругів Шиття? Ми просто не цікавились. У нас сотні зоряних колоній, і в кожної — свій засновник. Розвідник, учений, художник, мрійник…

— Я завжди надто зайнята і мало буваю на Землі, — сказала Віола. — А Саянова можна зрозуміти у виборі місця для колонії. У вас справді прекрасна планета, я мало бачила таких…

— Вірю, — відповів Сократ, відірвавши погляд від ромашок, що затопили стелу, і раптом гостро, неприязно вп’явся очима в гостю. — Вірю, що Аркадія краща за Химеру чи ту планету, де ви ледве не загинули і яку потім назвали вашим іменем.

— Ого, які відомості!

— Не такі вже ми самотні, як вам здається. Тим паче, хто в Галактиці не знає Віолу Мгеладзе! — Голос старого став уїдливим. — Завойовуєте наше довір’я… Навіщо? Довіряйте нам самі, Віоло Вахтангівно. Ми не розлючені. Ми задоволені нашим життям. Ніхто тут не позаздрить вашій гладенькій шкірі і пишним кучерям, і білим зубам у віці трьохсот років! Тож будьмо відверті…

— Будьмо, — відказала Віола, одразу відчуваючи велику полегкість. Щадити когось кожним словом — виснажлива праця. — Для початку покажіть мені ваш дуб, любий Сократе. Ви якраз дуже ніжно подумали про нього.

…Перед вильотом пілот єдиного на Аркадії судна, маленького десантного бота зразка минулого століття, надійно схованого під товщею скель, освідчився Віолі в коханні.

Це був чорнявий, рум’яний, широкоплечий молодик, один з тих юнаків, які зустрічали Координатора разом з “яструбом” і довготелесим. Брови в нього зрослися ластівкою в польоті. Молодик мав гучне ім’я Хорхе Ередіа Муньйос. Запевнення Сократа в тому, що “ніхто не позаздрить”, і його заклик до відвертості були марними. Поміркувавши, вік і можливості Віоли все-таки приховали від аркадців. І Хорхе трепетав, гадаючи, що прекрасній гості вже не менше двадцяти п’яти: хіба може зацікавити її вісімнадцятирічний аркадський пастушок? Бо пілот Муньйос, позбавлений можливості літати, воістину пас вівці, стриг руно і у вільний час вирізьблював із каменю. Вирубавши бюст Віоли, він не заспокоївся. Частенько плакав, обнімаючи своє дерево, ровесницю-акацію, і акація заспокоювала Хорхе шерехом вітру в шатрі крони, нечутним дзвоном паростків, що ростуть, таємничою роботою коріння і листя. Проспавши ніч перед відповідальним вильотом, обнявшись із зеленим, квітучим другом, він піднявся на світанку з палаючою головою, наповненою струмами поля дерева, і зумів подолати нерішучість.