Андрій Дмитрук - Аурентина

…Справді, кровожерливість крейсера була загадкою. Секретом видавалася і психіка аркадців. Вони обурювалися не лише смертю ближніх, але й шкодою, заподіяною лісу. Ліс мав для аркадців якусь особливу цінність…

На всі важкі питання Віола одержувала одну відповідь: “Дочекайтеся старого, Сократ усе розтлумачить”.

Нарешті до кімнати ввійшла людина, яка справді нагадувала чоластого й кирпатого афінського мудреця. Різниця була лише в запилених чоботях, обвислому комбінезоні, маленькому кепі з зеленим дашком і резонансному деструкторі за плечима.

Увійшовши, старий передусім почав, крекчучи, скидати важезний деструктор — до нього підскочили допомогти, зняти широкі ремні. Потім, незграбно ступаючи, підійшов до Віоли, і вона мимоволі підвелася. Судячи з архівних відеоплівок і сеансів Відновлення, такі очі були в землян на схилі віку, коли земляни ще вміли старіти. Світлі озера в ярах зморщок, по-дитячому ясні й лагідні, з насмішкуватим блиском коло самого дна.

Вона відповіла на потиск жорсткої, мов коріння, руки, — “які жахливі набряклі вени, і пальці втрачають гнучкість!..” У примружених очах старого сяйнули глум і образа — Віола зрозуміла, що йому доступне читання думок…

Сіли.

Помовчавши, Сократ спитав з добре прихованим м’яким докором:

— Чому Земля згадала про нас… саме тепер? Крім того, — як дізналися, що в нас не все гаразд?

— Ми стривожені, оскільки у вашому районі стала переважати енергія руйнування.

Чоловіки перестали галасувати, прислухались.

— У нас є такі прилади, — сказала Віола, не дочекавшись розпитувань. — Прилади, які вміють відрізняти творчу енергію від руйнівної. Ми тепер зможемо знайти осередок творення в іншій галактиці. Так само ми визначаємо і…

— І виразки? — дражливо перебив старий.

При загальному нелегкому мовчанні господиня розкладала по фаянсових мисках запашне темне м’ясо, посипане травами, і шматки ніздрюватого свіжого хліба.

— Ваші вартові мало не вбили мене, наче шпигунку чи диверсантку, — посміхнулася Віола. (Вони навіть оком не зморгнули, почувши такі старі терміни, — очевидно, самі давно їх згадали. Довготелесий схопив себе за волосся, а потім помахав величезним кулаком настороженому “яструбу”.) — А може, ви просто не любите землян? Мені часом здається, що вас мало тішить наше втручання.

Старий мовчки їв, потім раптом вдарив по столу.

— Та не копайтеся ви в мені заради всього святого! Я ж відчуваю, прямо пальцями бабраєтесь у мозку… Любимо, не любимо, плюнемо, поцілуємо. Дайте п’ять хвилин спокою! — До нього швидко повернулась наївно-хитрувата безтурботність. — От земляни — завжди кудись самі поспішають та ще й шших у шию женуть, так. Несерйозний народ, метушливий…

За столом з полегкістю засміялися, напруження де й ділося. Веселилися од душі, начеб і не жили другий місяць у бункерах, і не стояли снопом у кутку деструктори, плазмомери, розрядники…

…Увечері вони вийшли на поверхню — Віола і старий колоніст, котрого звали Сократом. Ясний захід червоним золотом розлився над шапкою скель. Старий галантно й обережно вів Віолу під руку.

Причини особливого, трепетного ставлення аркадців до лісу поки що залишалися загадковими. Самі колоністи відверто вважали, — хоч і не казали про це вголос, — що кожен з них з’єднаний якимось енергетичним мостом з одним із дерев. Виходило, що від стану дерева залежить здоров’я і спокій людини. Це здавалося наївним, проте Віола відчувала якісь потоки, що виходили за межі особистих психополів…

— Отже, соромно, що доводиться залежати від Землі? Хочете самі розправитися, навіть ціною людських жертв?

Сократ розвів руками, зняв своє кепі із зеленим дашком — прогулюючись, вони прийшли до кладовища.

— Є такий гріх, Віоло. Іще… чесно кажучи, ми завжди боялися привертати до себе вашу увагу. Справді, нічого недозволеного ми не робимо… просто надто вже несхожі на інші колонії. Занадто. — Він пригнічено зітхнув. — Ну, тепер ви нам, звичайно, не дасте жити по-своєму. Он який суворий підхід: “Ціною людських жертв!”

Із старим було особливо важко. На відміну від більшості аркадців, іїотрі не полюбляли теорій, він точно знав, що за нитки зрощують людей з лісом. Знав, але приховував, а вивідати його думки непомітно Віола не могла. Сократ одразу відчував зондування.

— Чим же все-таки несхожі? — вкрадливо, відповідно до місця дії спитала Віола. — Якщо вже я тут, навіщо приховувати?

Він відповів не одразу. З-під засніжених, мов у Діда Мороза, брів вдивлявся в написи на обтесаних валунах: “Дорога мамочко”… “Спи спокійно”… “Тут спочиває”… “Люблячі сестри, дружина, син”. Під більшістю каменів, під доглянутими горбками в квітах ніхто не лежав. Умовні пам’ятники, порожні гробниці — кенотафи берегли самі лише імена тих, кого спопелила плазма, хто розсипався на атомний пил.