Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Ми починали огляд із Ваді-Муси. Тепер тут збудовано модерний готель, ресторан-грот, автогаражі. До послуг туристів і розцяцьковані коні, яких можна найняти до Петри. Але ми зумисне відмовляємося від будь-якого транспорту і йдемо туди пішки. Дорога і справді довга. Тісною напівтемною ущелиною вона тягнеться п’ять кілометрів.

Раптом скелі розступаються — і перед нами велична картина древньої усипальні. При сліпучо-яскравому сонці спершу здається, що це витвір не людських рук. Тільки потім свідомість поволі вбирає дивовижні форми скульптур і рідкісне забарвлення кам’яної брили, перед якою цвітуть олеандри. Це найкраще збережена і найкрасивіша частина міста. Можливо, тут поховано одного з найбагатших королів Петри, а може… Урна на вершині цієї усипальні подзьобана й почеркана кулями. Певне, її не раз пробували зруйнувати, щоб добути скарби, які, за переказами, і в ній заховано.

Трохи далі у видолинку розташовано храми, палаци, лазні, житлові квартали. В центрі — красива брукована вулиця. Всі пам’ятники і храми — набатейського і римського періодів. Стиль і архітектура їх, як ніде, відповідає будівельному матеріалу. Пісковик відзначається виключною м’якістю, обробляти його дуже складно. Роботи древніх майстрів просто-таки казкові. Вони не губляться на тлі і грандіозних стрімчаків і водночас гарно вписуються у загальний пейзаж.

Від центру в усі боки вузькими яругами розходяться дороги. У схилах гір видовбано житла й усипальні. Тут Ще й тепер подеколи ночують бедуїни. Луна доносить їхні Дивні крики, коли вони зганяють докупи своїх кіз, а то й пісні, що химерно звучать у довколишній тиші.

Деякі з найвишуканіших усипалень видовбані на північному сході міста. Фасад однієї імітує триповерховий римський палац. Скеля була не досить висока, щоб збудувати тут третій поверх, тому добудовували його з кам’яних блоків. Усередині усипальні все так, як було колись по закінченні будівництва.

Високо в горах на заході міститься ще одна споруда, відома арабам як монастир. Це одна з найграндіозніших будов Петри. В монастирі, а точніше в храмі, є невеличкий вівтар, звідки відкривається чудовий краєвид на Ваді-Арабах. В ясний день з вівтаря видно Палестинські гори і Сінай.

…Назад ми поверталися тією ж тісною ущелиною. Зав’язалась розмова з інспектором по античностях Мухаммедом Муршетом. Не приховуючи своєї цікавості, питаю:

— Чи багато людей буває тут?

— В середньому за день десять-п’ятнадцять чоловік. Це тепер. А до війни з Ізраїлем бувало й п’ятсот, і більше…

— Чи безпечно проводити велику кількість людей ущелиною? А коли дощ?

— Іншої дороги, як ви знаєте, немає. На вертольоти не розжилися. А ходити ущелиною, звичайно, небезпечно. Кілька років тому група французів на маленькому автобусі задумала проїхати в Петру. Це було в квітні. Зненацька линув дощ. Ущелиною одразу ж ринув бурхливий потік. Коли вода спала, з двадцяти трьох чоловік не знайшли жодного. Загинув і водій автобуса з Лівану. Після цього лиха уряд збудував дамбу. Бачили при вході?

— А чому б не прокласти в ущелині шосейну дорогу?

— Еге, — всміхається інспектор. — Тоді вивезти з Петри історичні цінності буде не важче, ніж їх там побачити.

Ми полишали Петру, коли вже сутеніло. Гігантські скелі з храмами і мавзолеями, здавалося, зійшлися на вечірню раду. Вони нічого не мають до сучасної цивілізації і нічого у неї не просять. Хіба що належно оцінити їх як одне з рідкісних див, будь-коли створених людиною.

Десь через рік після материної смерті батько заявив Костеві, що хоче одружитися, що холостяцьке життя йому набридло. І їсти звари, і білизну випери, й по магазинах бігай. Втомився він, бо ж немолодий уже. Та й взагалі у квартирі потрібна жіноча рука.

— І тобі полегкість буде, бо й ти клопочешся разом зі мною, а вчитись ніколи, — закінчив він, дивлячись у вікно й суплячи такі ж, як і в Кості, пшеничні брови.

Костя пильно подивився на батька, немов давно не бачив його, міцно стиснув тонкі губи і, щоб не сказати чогось недоречного, вибіг у сусідню кімнату. Там, упавши на дпван, гірко заплакав, бо зрозумів: між ним і батьком незабаром виросте стіна відчуження, межа, якої не переступити, прірва, якої не перескочити.